Читати книгу - "Пояснюючи світ"

Можливо, Емпедокл та Анаксімандр використовували такі поняття, як «любов» та «незгода» або «справедливість» та «несправедливість», лише як метафори ладу та безладу, приблизно, як Ейнштейн час від часу використовував слово «Бог» як метафору не відомих поки що основних законів природи. Але ми не повинні нав’язувати словам цих досократиків сучасну інтерпретацію. Як я це бачу, включення до міркувань про природу матерії людських емоцій на кшталт любові та незгоди Емпедокла або цінностей на кшталт справедливості та відшкодування Анаксімандра, найімовірніше, є ознакою величезної відстані, що відділяє уявлення досократиків від духу сучасної фізики.

Ці грецькі філософи античної доби від Фалеса до Емпедокла, схоже, вважали елементи однорідними недиференційованими субстанціями. Інший погляд, ближчий до сучасного розуміння, був запропонований трохи пізніше в Абдері, містечку на морському узбережжі Фракії, яке заснували біженці після початку в 499 році до н. е. повстання іонійських міст проти Персії. Першим відомим філософом-абдеритом був Левкіпп, з робіт якого збереглося лише одне речення, що вказує на детерміністський світогляд: «Ніщо не трапляється даремно, а все з якоїсь причини й за потреби»9. Значно відомішим став наступник Левкіппа Демокріт. Він народився в Мілеті, а потім жив у Вавилоні, Єгипті та Афінах, перш ніж осісти в Абдері наприкінці 400-х років до н. е. Демокріт писав на тему етики, природничих наук, математики та музики, і з цих праць збереглося багато фрагментів. Один із таких фрагментів висловлює думку про те, що вся матерія складається з крихітних неподільних частинок під назвою «атоми» (у перекладі з давньогрецької «нерозрізувані»), що рухаються в порожньому просторі: «Солодке існує умовно, умовно існує гірке; атоми й Пустка [лишень] в реальності існують»10.

Як і сучасні вчені, ці давньогрецькі філософи прагнули вийти за межі поверхових уявлень про світ, шукаючи знання про глибший рівень реальності. Бо ж матерія світу не видається з першого погляду такою, що цілковито складається з води, повітря, землі, вогню, усіх чотирьох елементів разом чи навіть атомів.

Своєї крайньої точки езотеричне сприйняття досягло в роботах Парменіда з Елеї (сучасної Велії) на півдні Італії, якими дуже захоплювався Платон. На початку 400-х років до н. е. Парменід учив на противагу Геракліту, що видимі зміни та різноманіття в природі є ілюзією. Ці ідеї обстоював і його учень Зенон Елейський (не плутати з іншими Зенонами, як-от Зенон Стоїк). У своїй роботі «Апорії» Зенон запропонував низку парадоксів, щоб показати неможливість руху. Наприклад, щоб подолати всю бігову доріжку стадіону, спочатку необхідно подолати половину відстані, а потім половину того, що залишилося, і так до нескінченості, тож подолати всю доріжку просто неможливо. З тих самих міркувань, як можна судити зі збережених фрагментів, Зенону здавалося просто неможливим подолати будь-яку задану відстань, а отже, неможливим є й увесь рух.

Звісно ж, міркування Зенона були помилкові. Як зазначив пізніше Арістотель11, немає жодної причини, чому ми не можемо зробити нескінченну кількість кроків за скінченний проміжок часу, якщо час, необхідний для кожного наступного кроку, зменшується достатньо швидко. Це правда, що нескінченна послідовність на кшталт ½ + ⅓ + ¼ +… має нескінченну суму, але нескінченна послідовність ½+ ¼ + ⅛ +… має скінченну суму, яка в цьому разі дорівнює 1.

Найбільше вражає не так те, що Парменід та Зенон помилялися, як те, що вони не переймалися поясненням, чому, якщо рух неможливий, нам здається, що об’єкти рухаються. Фактично жоден із давніх греків від Фалеса до Платона ані в Мілеті, ані в Абдері, ані в Елеї чи Афінах не намагався докладно пояснити, як їхні теорії про істинну реальність відповідають сприйняттю об’єктів.

Це були не просто інтелектуальні лінощі. Серед давньогрецьких мислителів існувала схильність до інтелектуального снобізму, що змушувала їх вважати сприйняття взагалі не вартим розуміння. Це лише один із прикладів ставлення, яке вбило значну частину історії науки. У різні часи просто вважали, що кругові орбіти досконаліші за еліптичні, що золото благородніше за свинець і що людина вища істота за її сородичів-мавп.

Чи не робимо ми сьогодні аналогічні помилки, проходячи повз можливості наукового прогресу, бо ігноруємо явища, що здаються не вартими нашої уваги? Цілковитої впевненості немає, але, гадаю, навряд. Звісно, ми не можемо досліджувати геть усе, але ми вибираємо проблеми, які, на нашу думку (правильно це чи ні), пропонують найкращі перспективи наукового розуміння. Біологи, яких цікавлять хромосоми або нервові клітини, вивчають тварин на кшталт плодових мушок та кальмарів, а не благородних орлів та левів. Фізиків, які вивчають елементарні частинки, іноді звинувачують у снобістському та дорогому занятті явищами, що потребують найвищої з доступних енергій, але ж лише за допомогою високих енергій ми можемо створити та вивчити гіпотетичні частинки високої маси, як-от частинки темної матерії, з якої, як говорять нам астрономи, складається п’ять шостих матерії Всесвіту. У будь-якому разі ми приділяємо багато уваги явищам, пов’язаним із низькими енергіями, як-от визначення маси нейтрино, що становить приблизно одну мільйонну від маси електрона.

Говорячи про упередженість досократиків, я не маю на увазі, що апріорним міркуванням немає місця в науці. Сьогодні, наприклад, ми сподіваємося виявити, що наші найосновніші фізичні закони відповідають принципам симетрії, які стверджують, що фізичні закони не змінюються зі зміною нашого погляду певним визначеним чином. Так само, як принцип незмінності Парменіда, деякі з цих принципів симетрії не одразу помітні у фізичних явищах – побутує думка, що їх спонтанно порушують. Тобто рівняння наших теорій мають певну простоту, наприклад, розцінюючи певні види частинок однаково, але ця простота не поширюється на розв’язання рівнянь, що управляють фактичними явищами. Утім, на відміну від схильності Парменіда до незмінності, апріорне припущення на користь принципів симетрії постає з багаторічного досвіду пошуку фізичних принципів, що описують реальний світ, а існування порушених та непорушених симетрій доведене експериментами, що підтверджують їхні наслідки. Вони не передбачають таких оцінних суджень, які ми застосовуємо до людських стосунків.

З появою Сократа наприкінці V століття до н. е., а також Платона десь так сорок років по тому основною ареною давньогрецького інтелектуального життя стали Афіни – одне з небагатьох іонійських міст на материковій частині Давньої Греції. Майже все, що ми знаємо про Сократа, походить із його образу в діалогах Платона, а також з образу комічного персонажа у п’єсі Арістофана «Хмари». Сократ, схоже, не виклав жодних своїх ідей у письмових творах, але, наскільки ми можемо про це судити, він не