read-books.club » Фантастика » Париж двадцятого століття 📚 - Українською

Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

289
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Париж двадцятого століття" автора Жюль Верн. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 47
Перейти на сторінку:
своїх газет, хоча подорож тривала всього лише двадцять три хвилини.

Здавалося б, система Жоана поєднує в собі все найкраще: швидкість, простоту та комфорт. І справді: от уже п’ятдесят років метрополітен працював на радість усім парижанам.

Система складалась з двох напрямків руху: за першим поїзди ходили в один бік, за другим — у протилежний; а отже, зіткнення поїздів було абсолютно виключено.

Кожен із цих напрямків залізничної колії був прокладений вздовж лінії бульварів, на відстані п’яти метрів від будинків, над зовнішнім краєм тротуарів; підтримували їх вишукані колони з поцинкованої бронзи, що поєднувались між собою ажурно вирізьбленими арматурами; з колон до сусідніх будинків були проведені опорні конструкції з поперечних аркад.

Так, цей довгий віадук, що підтримував залізничні колії, формував криту галерею, де пішоходи могли заховатися від дощу і сонця; асфальтоване шосе залишалося для автомобілів, віадук акуратними мостами проходив над головними магістралями, що перетинали дорогу, і залізниця, підвішена на висоті антресолі, зовсім не заважала рухові.

Декілька сусідніх будинків, що були перетворені на зали очікування, слугували також станціями; вони поєднувалися з колією широкими пішохідними містками; до них вели сходи з подвійними хіднями, якими можна була потрапити до залів очікування.

Станції метрополітену, що проходив уздовж бульварів, були розташовані на площах Трокадеро[16] і Мадлен, біля базару Бон Нувель, на вулиці Тампль та на площі Бастилії.

Віадук, що тримався на простих колонах, без сумніву, не витримав би навантаження старих і надто громіздких поїздів; проте завдяки оновленій системі двигунів конструкції були доволі легкими; інтервал руху поїздів становив десять хвилин; швидкі та зручні вагони одного такого поїзда перевозили до тисячі пасажирів.

Будинки, поблизу яких проходили колії, не потерпали ні від пару, ні від диму, і причина цього була досить проста: локомотивів не існувало. Потяги рухались завдяки стисненому повітрю, за системою Вільяма, що її запропонував видатний бельгійський вчений Жобар, популярний у середині дев’ятнадцятого сторіччя.

Уздовж всієї залізниці між двома рейками колії була прокладена векторна труба, двадцяти сантиметрів у діаметрі і завтовшки у два міліметри; всередині неї був диск з м’якого заліза, саме його приводила в рух сила стисненого в декілька атмосфер повітря: його постачало Товариство Катакомб Парижа. Цей диск, що рухався у трубі з величезною швидкістю, немов куля в сарбакані[17], тягнув за собою перший вагон поїзда. Але яким чином вагон був з’єднаний з диском, розміщеним усередині труби і який не міг мати жодного виводу назовні? За допомогою електромагнітної сили.

І справді: між колесами першого вагона потягу, обабіч труби, щонайближче до неї, були розташовані магніти. Через стінки труби магніти діяли на залізний диск[18]. Рухаючись, диск тягнув за собою вагони, при цьому стиснуте повітря не могло вирватись назовні.

Коли потяг мав зупинятися, робітник станції відкривав спеціальний кран; повітря виходило, і диск завмирав. Коли кран закривали, повітря знову рухалося системою: потяг знову набирав швидкість.

Отже, така проста система, яку нескладно було підтримувати, що не виділяла ні диму, ні пари, виключала можливість зіткнення потягів, завдяки якій можна було піднятися будь-де, будь-якими сходами, на будь-яку висоту, — здавалося, така система мала б існувати з незапам’ятних часів.

Юний Дюфренуа купив квиток на станції Гренель і за якихось десять хвилин уже опинився на станції Мадлен; він спустився бульваром, крокуючи у напрямку Імператорської вулиці[19], що проходила повз Оперний театр до садів Тюїльрі.

Люди заполонили вулиці; ніч вступала у свої права; вітрини розкішних магазинів випромінювали яскраве світло; канделябри, встановлені за системою Вея, що полягала в електризації струменя ртуті, весело блищали у вечірніх сутінках; вони були з’єднані між собою підземними кабелями; так, сто тисяч паризьких ліхтарів спалахували одразу.

Однак деякі старенькі крамнички й досі не зраджували звичному вуглеводневому газу; відкриття нових вугільних шахт дозволило постачати його за ціною десять сантимів за кубічний метр; зрештою, компанія все одно отримувала значні прибутки, особливо завдяки продажам газу як пального для двигунів автомобілів.

І справді, велика кількість екіпажів з тої незліченної кількісті, що неслись паризькими бульварами, не використовували коней; їх рухала невидима сила — двигун з розширеним через згоряння газу повітрям: механізм Ленуа, застосований для роботи двигунів.

Основною перевагою такого механізму, який був винайдений у 1859 році, було те, що для його функціонування не потрібні були ані котли, ані топки, ані пальне; рух відбувався завдяки невеликій кількості світного газу, змішаного з повітрям: його вводили у поршень і запалювали за допомогою електричної іскри; газові колонки, розташовані на кожній автозаправці, забезпечували водіїв необхідною кількістю водню; останні покращення у роботі системи дозволили повністю відмовитись від води, що колись слугувала для охолодження циліндра.

Отже, нова система була простою та зручною в управлінні; машиніст, сидячи на своєму сидінні, керував тяговим колесом; педаль, розташована у нього під ногами, дозволяла регулювати швидкість руху машини за допомогою простого натискання.

Таким чином, машини, яким на добу вистачало однієї кінської сили, не коштували і восьмої частини вартості коня; споживання газу було під постійним та точним контролем і дозволяло обчислити корисну роботу для кожного екіпажа: обманювати Компанію так, як це робили кучери раніше, стало неможливо.

Такі газові екіпажі, певна річ, споживали величезну кількість водню, не кажучи вже про громіздкі вози, що транспортували каміння та будматеріали і мали потужність у двадцять-тридцять кінських сил. Проте ще однією перевагою системи Ленуара було те, що машини не споживали водню під час зупинок, у той час коли парові екіпажі пожирали пальне навіть не працюючи.

Отже, транспортні засоби рухались набагато швидше, та й машин на вулицях значно поменшало, оскільки міністерство Поліції видало постанову про те, що після десятої години ранку рух вантажівок та будь-яких інших габаритних засобів перевезення забороняється: для такого транспорту проклали декілька спеціально призначених доріг.

Такі чудові нововведення були надзвичайно доречними в цю божевільну добу, коли люди настільки заклопотані своїми справами, що не мають ані часу на відпочинок, ані права на запізнення.

Що б сказали наші пращури, якби побачили ці бульвари, освітлені так яскраво, що це світло можна було порівняти із сонячним, ці тисячі машин, які майже нечутно шурхотіли асфальтованими вулицями, ці розкішні крамниці, схожі на палаци, з яких днями й ночами виливається м’яке біле світло, ці широченні, мов площі, шосе, ці величезні готелі, де з комфортом могли розміститися двадцять тисяч гостей, ці надлегкі віадуки; ці довгі вишукані галереї, ці мости, перекинуті між вулицями, і, нарешті, ці потяги, що, розтинаючи повітря, з приголомшливою швидкістю проносилися містом.

Безсумнівно, вони були б ошелешені; але

1 ... 3 4 5 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Париж двадцятого століття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Париж двадцятого століття"