read-books.club » Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 83
Перейти на сторінку:
я оце розповідаю про дрібниці, які не мають ніякого значення? Ох, якби ж то! Мають вони значення, мають, — от побачите самі! Усе має значення. Якби не ці піски, наприклад, то й волейболу не було б. І футболу на нашій вулиці не було б. Усе ж таки надворі не якісь довоєнні часи, коли на цілий район двох машин не налічиш. Машин у Варварці — ого-го скільки! Та до нас на Лікарняну вони майже не завертають. Хіба що воєнкомівський ГАЗик привезе воєнкома Станкевича. Чи до батька з роботи приїде дядя Петя полуторкою. Чи батько візьме на вихідні свій ГАЗик. А інших машин і не буває. Тож гуляй не хочу!

Ще й на піску падати не страшно. Бачили б ви, як виглядали наші батьки після волейболу. Чорні, як чума. Так на мене мама завжди каже після того, як я награюсь у футбол. Батьки, звісно, після волейболу зразу йшли в річку. Стояли по пояс у воді, як діди Морози: з намиленими головами й тілами. А снігуроньки їхні — наші мами — щосили терли їм спини. І навпаки: чоловіки — жінкам. Але спершу завжди жінки.

Як каже Іннин тато дядя Саша, волейбол на нашій вулиці — це ознака нових часів, символ демократизації життя. Раніше, за Сталіна, людям і на думку б не спало збиратися вечорами, грати у футбол чи вечеряти разом кількома родинами. Може, й так, — не знаю. Я за Сталіна не так багато прожив — ледь більше як рік.

Одне слово, коли вони грають після роботи у волейбол, ніякої дисципліни немає. Ми якось грали у футбол із сусідськими дітьми, м’яч зрізався в мене з ноги й закрутився за такою загадковою траєкторією, що перелетів через паркан і влучив у вікно за ним. От вірите чи ні, а зазвичай м’ячі так не літають. Якщо бачили, як Лобановський подає кутовий, то можете собі уявити. Ви не думайте, я до Лобановського не рівняюся. Знаєте, скільки разів я потім намагався повторити такий удар? Аби м’яч летів не дугою, а ніби справді сухий лист: спершу вгору, а потім униз — праворуч, ліворуч, знову праворуч… І ніколи не виходило. От не вдавалося так ударити, та й годі. А того разу якось так вийшло.

Я тоді зразу зметикував, що відкладати каяття не варто. Пішов на ріг Лікарняної та Провулку і голосно повідомив батька — при всіх:

— Па, я вікно розбив.

— Чиє? — спитав він, і всі засміялися.

— Та наше, — кажу. — М’ячем.

— То що, ти хочеш, щоб я все кинув і пішов склити?

І знов усі дорослі засміялись.

А Станкевич (от що значить офіцер!):

— Іди до моїх пацанів, — каже, — там у сараї під стіною стоїть кілька листів скла. Хай візьмуть склорєз і допоможуть тобі засклити.

— Добре! — крикнув я, вже біжучи.

А він мені навздогін:

— Тільки ж замазку не забудьте!

А якби я такою новиною батька ощасливив не під волейбол? Сам на сам? Отож!

Одне слово, коли вони вже награються у волейбол, тоді хтось (найчастіше — мій батько) неодмінно спитає:

— А в кого ж це ми сьогодні вечеряємо?

— Можна в мене, — скаже, наприклад, тьотя Ганя, Іннина мама. — У мене вареники з вишнями є наліплені.

— А я бичків зараз підсмажу. Вовка зранку натягав. Я почистити встигла, а насмажити — ні. Це ж п’ять хвилин, — це нашої мами, як ви розумієте, пропозиція.

— Ой, а у мене картошка вже начищена — у воді стоїть!

— Людоньки, а у нас геть порожньо сьогодні! Тільки горілка є!

Тут усі почнуть сміятися, ляскати одне одного по плечах і жартувати:

— Розпустили народ! Уже горілка — це порожньо! Та це ж саме главне! — і так далі.

Ото розійдуться вони по хатах, а через п’ять хвилин уже в самих трусах (ну, чи у трусах і бюстгальтерах; тільки тьотя Шура — у справжньому купальнику, із закритим животом) зустрічаються на річці. Швиденько помиються, знов одягнуться — і до тьоті Гані. Там уже дядя Саша вкрив старими половичками лавки біля столу під виноградною лозою, а тьотя Ганя застелила стіл, тож є куди ставити наїдки, коли їх почнуть приносити.

Нам накриють у хаті. Ми, звісно, з’їмо все, що дадуть, за три хвилини, а потім почнемо по одному, по двоє виходити на вулицю. І все. Ми — на волі!

Так-от сьогодні, коли батьки (і ми з малим із ними) вийшли з дому, щоб іти до Станкевичів, батько вже за хвірткою згадав:

— Вов, зачини курник, поки ми не забули.

І я повернувся, хутенько зачинив двері й підпер їх руків’ям старої сапи, яку ми завжди використовуємо тільки з цією метою. Бо дуже зручно. Ще й тупа та сапа, як валянок, — не поріжешся, навіть якщо босою ногою наступиш у темряві. Слава богу, на той час уже впали сутінки, тож очманілі кури сиділи на сідалах і солодко дрімали.

Тепер ви, сподіваюся, розумієте, що відчинені двері курника і таємнича «вона», яку бачив Юрка вночі на нашому городі, — то вже не жарти. Йому, звісно, скрізь мавки та баби Яги маряться, бо нічого, крім казок, не читає. І, якби не двері, я б не дуже і переймався. А так навіть підійти й зачинити їх — страшно. А що робити? Не малого ж посилати.

Я не без зусиль вивільнив руку, яку він і далі злякано стискав, увійшов за загорожу курника й притулив двері. Потім простягнув руку, щоб узяти сапу, яка завжди стояла за дверима… Та її на місці не виявилось! А темно ж! З одного боку шовковиця, а з другого — горіх. Найбільші дерева на подвір’ї. Жодної зірочки звідси не видно. І під ногами нічого не видно. Не шукати ж сапи навпомацки — на долівці! Там кури так понасерали, що…

— Іди гукай батька, — тихо сказав я Юрці.

І він одразу ж послухався.

Уранці, проаналізувавши всі факти, я зробив висновок, що ми маємо справу зі спробою елементарного курокрадства. І то було велике полегшення. Бо не знаю вже, чого той малий Юрка начитався, а й мене він мало не заразив своїми страхами. Утім, водночас я і трохи розчарувався. Ну, хотіла якась голодна тітка вкрасти у нас курку — то хай би крала. Взагалі, якби попросила, то я б сам їй ту курку подарував. От лише батькам не сказав би. Просто якась дурацька історія!

Я не вставав із ліжка, аж доки батьки пішли на роботу, залишивши

1 ... 3 4 5 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"