Читати книгу - "Серце пітьми"

на ній була непоказна, як чохол парасольки; вона мовчки повернулася й провела мене до почекальні. Я назвав своє ім’я і розглянувся навсібіч. Посередині стояв сосновий стіл, уздовж стін вишикувалися прості стільці, а в кінці кімнати висіла велика яскрава мапа, позначена всіма барвами веселки. Чи не найбільше було червоного — на нього завжди приємно дивитись, адже це означає, що в тих закутках уже перероблено чимало роботи. Багато було блакитного, трохи зеленого, плямки жовтогарячого, а пурпурна смуга на східному березі вказувала, що тут файні піонери поступу жлуктять файне світле пиво. Щоправда, не в ці краї збирався я їхати — дорога вела мене до жовтої барви. У самісінький центр. Там була річка — чарíвна й смертоносна, як змія. Гай-гай!..

Відчинилися двері, з них вистромилася сива голова секретаря. Він скинув на мене співчутливим оком і кістлявим вказівним пальцем понадив у святилище.

У кімнаті панували сутінки; посередині стояв важкий письмовий стіл. За цією громадою сидів хтось блідий і товстий, одягнений у сюртук. Великий чоловік власною персоною! На вигляд він був десь зо п’ять футів шість дюймів на зріст, а в кулаку затискав, напевне, бозна-скільки мільйонів. Ми начебто потиснули один одному руки, він щось пробелькотів і був задоволений моєю французькою. Bon Voyage![14]

Секунд за сорок п’ять я знову опинився у приймальні в товаристві милостивого секретаря, який із печальною прихильністю дав мені підписати якийсь документ. Здається, я, крім інших зобов’язань, пообіцяв не виказувати жодних комерційних таємниць. Ну, але я і не збираюся цього робити…

Мені стало незатишно. Ви ж знаєте, я не звик до таких церемоній, та й у повітрі там витало щось лиховісне. Так, ніби мене втягували у якусь таємну й, як би то висловитися… не надто чесну оборудку: тож я зрадів, коли вдалося ушитися звідси. У першій кімнаті дві жінки й далі гарячково плели щось із чорної шерсті. Приходили інші люди, і молодша з них бігала туди-сюди, показуючи їм дорогу. Старша незрушно сиділа на своєму стільці. Її ноги в тканинних капцях на пласкому ходу підпирала грілка, а на колінах у неї лежала кішка. На голові у неї стриміло щось накрохмалене й біле, а окуляри в срібній оправі сповзли на кінчик носа. За якусь мить жінка поглянула на мене понад окулярами. Цей швидкий, байдужий, спокійний погляд збентежив мене. Увійшло двоє молодиків з дурнуватими веселими фізіономіями, і вона так само швидко зміряла їх безтурботним і мудрим оком. Здавалося, що вона знає про них, а заодно й про мене, геть усе. Я зніяковів. Було у тій старій щось моторошне, фатальне. Згодом, у тих далеких мандрах, я часто згадував цих двох жінок, які охороняють браму Пітьми й наче плетуть теплий саван із чорної шерсті: одна раз по раз відпроваджує людей у невідоме, а інша байдужими старечими очима пильно вдивляється у веселі дурнуваті обличчя. Ave, стара в’язальнице чорної шерсті! Morituri te salutant[15]. Мало хто з тих, на кого вона дивилася, побачили її ще раз: менше половини, це точно…

Насамкінець мені потрібно було ще відвідати лікаря. «Проста формальність», — запевнив мене секретар, який вдавав, ніби дуже переймається моїми клопотами. Незабаром парубок у капелюсі, насунутому на ліву брову, — певно, якийсь клерк, подумав я, бо ж такий бізнес без них не обходиться, хоча будинок й здавався безмовним, наче одна з осель у місті мертвих, — спустився звідкись і повів мене далі. Одягнений він був неохайно й недбало, рукави піджака були в чорнильних плямах, а широка пом’ята краватка під підборіддям стирчала, як носак старого черевика. Йти до лікаря було ще ранувато, тож я запропонував своєму проводиреві чогось хильнути. Він одразу ж звеселів. Щойно ми взяли собі по чарочці вермуту, хлопець заходився прославляти діяльність компанії, а я принагідно висловив подив із приводу того, що він не збирається сам проїхатися до, так би мовити, основи основ. Мій співрозмовник миттю посерйознішав і вгамувався. «Я не такий недоумок, як це здається, сказав Платон своїм учням», — вимовив він повчально, вихилив з рішучим виглядом свою чарку, і ми підвелися.

Старий лікар помацав мій пульс, думаючи тим часом про щось геть інше.

— Так-так… чудово, — пробурмотів він, а потім з якимось запалом попросив дозволу виміряти мій череп. Трохи здивувавшись, я згодився; тоді він витяг якийсь інструмент, що нагадував кронциркуль, і зняв мірки спереду, ззаду й з усіх боків, дбайливо занотовуючи результати: лікар був неголеним маленьким чоловічком у чомусь на кшталт поношеного каптана з грубого сукна і у капцях, а тому видався мені невинним дурником. — В інтересах науки я завжди прошу дозволу виміряти черепи тих, хто вирушає в ті далекі краї, — додав він.

— А коли вони вертають, ви робите те саме? — запитав я.

— Тю, вдруге я їх здебільшого не бачу, — зауважив лікар. — А крім того, знаєте, ті зміни відбуваються усередині. — І він посміхнувся з таким виглядом, ніби весело пожартував. — Отже, ви туди їдете. Чудово. І дуже цікаво.

Чоловічок зиркнув на мене допитливо і ще щось занотував.

— А чи траплялись у вашій родині випадки божевілля? — поцікавився він діловито.

Я спаленів:

— Це питання ви ставите теж в інтересах науки?

— З наукового погляду, — мовив він, нехтуючи моїм роздратуванням, — цікаво було б спостерігати за психічними змінами індивідів там, на місці, проте…

— Ви психіатр? — перебив його я.

— Кожен лікар має бути ним… бодай трохи, — незворушно відповів той дивак. — У мене є одна невеличка теорія, що її ви, панове мандрівники до тих далеких країв, допоможете мені довести. І мій внесок долучать до тих плодів, з яких користуватиметься моя країна, володіючи такою прекрасною колонією. Це багатство я подарую іншим. Перепрошую за ці питання, але ви — перший англієць, якого мені довелося оглядати…

Я поквапився запевнити його, що англієць я зовсім не типовий.

— Як на те пішло, я б з вами так не розмовляв, — кинув я.

— Те, щó ви оце сказали, вкрай заплутане і, либонь, неправдиве, — сказав лікар зі сміхом. — Уникайте не так теплових ударів, як, власне, роздратування. І прощавайте. Як там ви, англійці, кажете? Goodbye. Еге ж, goodbye. Прощавайте. У тропіках найперше слід зберігати спокій… — і він застережливо здійняв вказівний палець. — Du calme, du calme[16]. Прощавайте.

Тепер мені залишалося тільки попрощатися з моєю чудовою тіткою. Вона тріумфувала. Я випив із нею горнятко чаю — останнє горнятко пристойного чаю на багато-багато днів — у затишній кімнаті, яка на вигляд цілком відповідала типовому уявленню про дамський салон, і