Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

Кілька хвилин ми мовчки пливли повз темні будинки і попід низькими мостами. А тоді він ніби виринув зі своєї глибокої задуми і сказав:

— Послухайте, друже... Ми наперед узгодили всі пісні, я знаю, але мені тут спало на думку, що Лінді любить пісню «Доки дістанусь до Фенікса». Колись давно я її записав.

— Еге ж, пане Ґарднер. Моя мати завжди казала, що у вашому виконанні вона звучить ліпше, ніж у Сінатри чи у тій знаменитій версії Ґленна Кемпбелла.

Пан Ґарднер кивнув, але обличчя його я ще якийсь час не бачив. Перш ніж звернути за ріг, Вітторіо видав традиційний для гондольєрів оклик, що відлунням забився між стінами.

— Колись я частенько співав їй ту пісню, — вів далі пан Ґарднер, — і, знаєте, як на мене, вона не проти була б і сьогодні її почути. Мелодія вам знайома?

На той час я вже вийняв гітару з футляра, тож одразу й зіграв кілька тактів.

— Візьміть вище, — мовив він, — у мі-бемоль. Так у мене в альбомі.

Я взяв акорди в тій тональності, і, пропустивши, либонь, цілу строфу, пан Ґарднер урешті заспівав — тихенько, упівголоса, ніби не надто пам’ятав слова. Проте голос його резонував у тому тихому каналі дуже добре. Справді, звучав він просто чудово. На якусь мить я буцім знову повернувся в дитинство, в наше помешкання: ось я лежу долі на килимі, мама сидить на канапі — чи то виснажена до краю, чи вбита горем, а в кутку тим часом крутиться на програвачі платівка Тоні Ґарднера.

Раптом пан Ґарднер урвав спів і сказав:

— Гаразд. Отже, спочатку «Фенікс» у мі-бемоль. Потім, мабуть, «Закохуюсь я надто легко», як ми й планували. І насамкінець — «Для моєї крихітки». Цього вистачить, більше вона й не слухатиме.

Потому він, схоже, знову поринув у свої думки, і ми попливли крізь темряву мовчки; тишу порушували тільки ледь чутні сплески весла Вітторіо.

— Пане Ґарднер, — порушив я врешті-решт мовчанку, — можна вас про щось запитати? Пані Ґарднер знає про цей ваш задум? Чи це має стати для неї чудовою несподіванкою?

Він важко зітхнув і сказав:

— Думаю, доведеться-таки віднести наш виступ до категорії чудових несподіванок, — а тоді додав: — Як вона відреагує, одному лише Господу відомо. Цілком можливо, що до останньої пісні й не дійде.

Вітторіо знову завернув за ріг, і раптом нам у вуха вдарив сміх, залунала музика: ми пропливали повз великий, яскраво освітлений ресторан. Вільних столиків, здається, не було, навколо снували офіціанти, відвідувачі мали вельми задоволений вигляд, хоч у цю пору року біля каналу не могло ще бути аж так тепло. Досі ми мандрували крізь тишу і темряву, тож цей ресторан навіював тепер якийсь неспокій. Було таке враження, наче це ми стоїмо без руху на набережній, а мимо пропливає сяюче, святково прибране судно. Я помітив, що кілька людей зиркнули у наш бік, та особливої уваги на нас ніхто не звернув. За мить ресторан опинився позаду, і я сказав:

— Кумедно це... Уявіть, як повелися б усі ті туристи, якби знали, що у човні, який повз них пропливає, сидить легендарний Тоні Ґарднер?

Вітторіо англійську розумів не надто, але суть сказаного все ж уловив і відреагував коротким смішком. Пан Ґарднер, утім, якийсь час мовчав, і лише коли ми знов опинилися в темряві і пливли вузьким каналом, минаючи вряди-годи тьмяно освітлені двері, озвався:

— Ви, друже, родом із комуністичної країни і саме тому не зовсім розумієте, як тут з усім цим справи.

— Пане Ґарднер, — мовив я, — моя країна вже не комуністична. Ми тепер вільні люди.

— Перепрошую. Я нічого не маю проти вашої держави. Ви — сміливий народ і, сподіваюся, сягнете миру й добробуту. Я лише хотів сказати, друже, що з огляду на те, звідки ви родом, багато що вам іще не зрозуміло, і це цілком природно. Точнісінько так само я багато чого не розумів би там у вас.

— Мабуть, так воно і є, пане Ґарднер.

— Ті люди, повз яких ми щойно пропливли... Якби ви підійшли до них і запитали: «Агов, чи пам’ятає хтось із вас Тоні Ґарднера?» — то, може, хтось і відповів би ствердно... можливо, таких була б навіть більшість. Хто його зна? Та якби вони побачили і навіть упізнали мене у човні, що пропливає мимо так, як оце допіру пропливли ми, — чи їх би це схвилювало? Навряд. Виделок вони не відклали б і довірливих розмов при свічках не перервали б. Бо з якої рації? Якийсь там естрадний співак з давно минулої епохи...

— Та ну, пане Ґарднер, не думаю. Ви ж класик. Як Сінатра чи Дін Мартін. Є класика, яка ніколи з моди не виходить. Не те що всі ці попзірки.

— Ех, друже, дуже мило з вашого боку. Знаю-знаю, ви кажете все це з найкращих міркувань. Але сьогодні — особливо сьогодні — так зі мною жартувати не варто.

Я хотів був заперечити, та щось у його голосі спонукало мене взагалі цю тему облишити. Тож так мовчки ми й пливли далі. Як по правді, тільки тепер я почав роздумувати про те, куди встряв, про всю цю історію з серенадою. Зрештою, це ж американці. Хтозна, а раптом пані Ґарднер, почувши чоловіків спів, підскочить до вікна з рушницею в руках і всипле нам залізного бобу?

В голові у Вітторіо снувалося, видно, щось подібне, бо певної миті, коли ми якраз пропливали під прикріпленим до стіни ліхтарем, він зиркнув на мене так, наче хотів сказати: «Ну й дивак нам тут попався, правда ж, атісо?». Та я не відповів. Поділяти думку людей його штибу щодо пана Ґарднера мені не хотілося. На переконання Вітторіо, ми, іноземці, тільки те й робимо, що обдираємо як липку туристів, засмічуємо канали й узагалі доводимо ціле те кляте місто до повної руїни. Коли йому трапляється встати не з тої ноги, він заявляє, що ми, мовляв, справжнісінькі розбійники, ба навіть ґвалтівники. Якось я простовіч поцікавився у нього, чи справді він розносить такі-от плітки, і він заприсягнувся тоді, що все це лише побрехеньки та й годі. Що з нього за расист, якщо сам має тітку-єврейку й