Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Чи загублюся я серед німоти знаків? Ні, бо знаю, яка я: я не вміла бачити, не жадаючи потім більше, ніж лише бачити. Я знаю, що перелякалася б, як людина, що була сліпа, та нарешті розплющила очі і побачила. Але побачила що? Німий і неосяжний трикутник. Чи можна було би перестати вважати цю людину сліпою лише тому, що вона побачила неосяжний трикутник?

Я запитую себе: якщо вдивлятимуся в темряву через лінзу, чи побачу я більше, ніж темряву? Лінза не проникає в темряву, вона лише розкриває її. І якщо подивлюся на яскравість через лінзу, то наштовхнуся лише на більшу яскравість. Я бачила, проте досі така сліпа, як і була, тому що бачила неосяжний трикутник. Хіба що я також перетворюся на трикутник, що у своїй неосяжності втілює свої початок і повторення.

Я затримуюся. Знаю, що все, що кажу — це лише, щоб відкласти: відкласти момент, коли мені доведеться почати говорити, знаючи, що мені немає чого сказати. Я відтерміновую своє мовчання. Чи все життя я відтерміновувала мовчання? Та тепер, мабуть, через зневагу, що її відчуваю до слова, я можу нарешті почати говорити.

Телеграфні сигнали. Світ настовбурчив антени, а я вловлюю сигнали. Я могла б зробити лише фонетичну транскрипцію. Три тисячі років тому я втратила глузд, і все, що залишилося — це мої фонетичні фрагменти. Тепер я стала ще більш сліпа, ніж була раніше. Я бачила, так. Бачила і була налякана грубою правдою світу, найбільший жах якого полягає в тому, що він настільки живий, що для мене визнати, що я так само жива, як і він — а для мене найгіршим усвідомленням є те, що я так само жива, як і він — означатиме розширити своє уявлення про зовнішній світ до такої міри, що доведеться прирівняти це до злочину проти мого власного життя.

Що ж до моєї колишньої глибокої моральності — моя моральність була бажанням зрозуміти і, оскільки я не розуміла, то впорядковувала речі, і то було лише вчора, а сьогодні я виявила, що завжди була глибоко моральною: лише визнавала ціль — заради тієї моєї глибокої моральності виявила, що я настільки ж немічно жива, як і те недовершене світло, про яке дізналася вчора, для тієї моєї моральності, важка слава бути живою — це жах. Раніше я жила в олюдненому світі; чи ж то справді живе зруйнувало моральність, яку я мала?

Річ у тім, що весь живий світ є втіленням могутності Пекла.

Річ у тім, що весь живий світ є втіленням могутності Пекла.

Вчора вранці, коли я вийшла з вітальні до кімнати покоївки, ніщо не вказувало на те, що я перебуваю за крок до відкриття цілої імперії. Буквально за крок. Моя найпервісніша боротьба за моє найпервісніше життя розгорнулася тихою, всепоглинаючою люттю тих, хто живе в пустелі. Усередині себе я готувалася зіштовхнутися з такою первісною межею існування, що вона була близька до неживої. Однак жоден мій жест не виказував того, що я, із пересохлими від спраги губами, мала існувати.

Лише згодом мені спала на думку фраза, яку я багато років тому бозна з якого дива запам’ятала, просто заголовок статті із журналу, яку врешті й не читала: «Жінка, що загубилася у пеклі каньйону, відчайдушно бореться за життя». Я жодним чином не уявляла собі, куди рухалася. Втім, я ніколи не здатна була передбачити, як розвиватимуться події; щоразу, як вони сягали кульмінації, я з подивом вбачала в цьому вибух, експлозію миттєвостей у часі, але не продовження безперервності.

Ким я була того ранку, перш ніж увійти до кімнати? Була тією, ким мене завжди бачили інші, такою я себе знала. Я не можу сказати, ким була. Та хотілося б щонайменше пригадати: що я робила?

Була майже десята ранку, і минуло вже багато часу відтоді, як моя квартира востаннє належала мені цілком уся. Покоївка пішла напередодні. Відсутність когось, хто б розмовляв, ходив і змушував щось відбуватися, спричиняла мовчазне розширення будинку, в якому я жила в напіврозкоші. Я затрималася біля журнального столика — як важко зрозуміти, якою я була. Однак я повинна докласти зусиль, принаймні, аби повернути собі той образ, який мала раніше, і зрозуміти, що сталося, коли я його втратила.

Я затрималася біля журнального столика, ліплячи кульки із хлібного м’якуша — тобто, такою? Мені потрібно знати, потрібно знати, якою я була! Я була такою: неуважно ліпила круглі кульки із хлібного м’якуша, і моя остання лінива любовна пригода лагідно і з ніжністю розвіялася, тож тепер я наново починала відчувати гіркуватий і радісний присмак свободи. Це те, що мені судилося? Я приємна, маю щирі дружні стосунки, й усвідомлення цього створює в мені радісне почуття дружби із самою собою, що жодним чином не виключає дещо іронічного ставлення до себе, втім, без надумування.

Попри все я ніколи не знала і досі не знаю, яким було моє мовчання раніше. Іноді, дивлячись на фотографію, зроблену десь на пляжі або на вечірці, я з легкою іронією зауважувала, що саме виказувало про мене це усміхнене затемнене обличчя: мовчання. Мовчання і долю, що тікали від мене, від мене, ієрогліфічного уламка імперії, живої чи мертвої. Споглядаючи портрет, я бачила таємницю. Ні. Я облишу рештки свого поганого смаку, я вправлятимуся у мужності, жити — це не мужність; знати, що живеш — це мужність, — і розповім, що на своїй фотографії я побачила Таємницю. Несподіванка ледь мене вразила, лиш тепер я знаю, що вразила мене саме несподіванка: просто в усміхнених очах була тиша, яку я бачила лише в озерах, а чула лише в самій тиші.

Отож, доти мені б ніколи не спало на думку, що одного дня я натраплю на цю тишу. Вибух тиші. Я кинула погляд на сфотографоване обличчя, і на мить із цього безвиразного обличчя так само без жодного виразу на мене поглянув світ. Чи це — саме це — був мій найщільніший контакт із самою собою? Найбільше мовчазне заглиблення, до якого я наближалася, мій сліпий і найбезпосередніший зв’язок зі світом. Решта — решта завжди було просто пошуком ладу всередині себе, тепер я знаю, о, тепер я знаю. Решта була способом, у який я поволі перетворювалася на людину з моїм іменем. І так воно стало моїм ім’ям. Достатньо побачити ініціали Г. Х. на шкірі моїх валіз, це я. Від