Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

кілька світлових хвилин від нього — а в масштабах космосу це наче на відстані кинутого камінчика — існує одна позаземна цивілізація, яка на власне бажання і з метою, зрозумілою тільки їй, здатна створити зорю і знищити цілу планету, у тисячу разів більшу за Землю. А ще зловіснішим виявилося те, як ота цивілізація продемонструвала, що знає про існування людства, коли за мить до того, як на навколоюпітеріанській орбіті вогняним народженням Люцифера знищено «Діскавері», вона надіслала з борту того корабля повідомлення землянам:

УСІ ЦІ СВІТИ ВАШІ, ОКРІМ ЄВРОПИ[9].

НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИСАДИТИСЯ ТАМ.

Тоді та яскрава нова зірка, яка прогнала ніч, за винятком кількох місяців на рік, коли вона опинялася за Сонцем, принесла людству і надію, і страх. Страх — тому що те Невідоме, особливо коли воно, як виявилося, було таке всемогутнє, просто не могло б не викликати такого первісного почуття. А надію — через трансформацію, яку воно викликало в глобальній політиці.

У ті часи нерідко подейкували: єдине, що дійсно зможе коли-небудь об’єднати людство, це загроза з космосу. Чи був загрозою Люцифер, ніхто не знав, але, безумовно, він став для людства викликом, випробуванням. І цього, як з’ясувалося, для об’єднання було досить.

Гейвуд Флойд стежив за тими геополітичними змінами зі свого вигідно розташованого спостережного пункту в «Пастері», але без особливого інтересу, наче був просто стороннім спостерігачем. Спершу він зовсім не збирався на віки вічні залишатись у космосі та нетерпляче чекав, коли повністю одужає. Однак, на диво його розгубленим і неприємно враженим лікарям, лікування забрало невиправдано тривалий час.

Пізніше, озираючись у минуле з висоти спокійно прожитих років, Флойд нарешті зрозумів, чому його кістки так не хотіли зростатися. Він просто не прагнув повертатися на Землю: для нього там, унизу, на тій сліпучій синьо-білій земній кулі, яка затуляла собою повністю небо перед ним, усе стало чужим. Бували навіть моменти, коли він, здавалося, починав добре розуміти, чому Чандра втратив бажання жити.

Те, що колись Флойд не полетів був зі своєю першою дружиною разом до Європи, було чистісінькою випадковістю. Тепер же Меріон зосталася десь у минулому, яке наче вже й не зовсім його власне минуле, і дві їхні спільні доньки стали для нього просто милими сторонніми людьми, що давно вже мають власні родини.

Але Керолайн він утратив із власної вини, хоча, правду кажучи, у тій ситуації у нього й не було реального вибору. Вона так і не зрозуміла (та й чи зрозумів це по-справжньому він сам?), задля чого він залишив тоді їхнє, яке вони створили разом, прекрасне сімейне гніздечко, сімейне вогнище, щоб на багато років стати добровільним вигнанцем у крижаних обширах космосу, десь далеко від Сонця.

І хоч іще до того, як місія була наполовину виконана, він знав уже, що Керолайн не чекатиме, та все одно відчайдушно сподівався, що хоча б Кріс йому пробачить. Але навіть у такій маленькій радості йому відмовлено: його син занадто довго був без батька. До того часу, коли Флойд повернувся, Кріс уже знайшов собі іншого батька — у тому чоловікові, що посів його, Флойда, місце в житті Керолайн. Відчуження виявилося повним; Флойд навіть думав, що ніколи не переживе цього, та, звісно, пережив — певною мірою.

Його тіло підступно змовилося з його ж таки підсвідомими бажаннями. Отож, коли нарешті після затяжного видужування в «Пастері» Флойд був повернувся на Землю, у нього відразу ж з’явилися такі тривожні симптоми, зокрема щось підозріло схоже на некроз кісток, що його негайно повернули на орбіту. І там, на борту тієї космічної лікарні, що, як завжди, без поспіху курсувала собі навколо Землі, якщо не рахувати кількох екскурсій на Місяць, він увесь час і залишався відтоді, повністю пристосувавшись до життя при гравітації від нуля до однієї шостої проти земної.

Він не був відлюдником — аж ніяк. Навіть під час лікування постійно надиктовував свої звіти, свідчив перед нескінченними комісіями та давав інтерв’ю представникам медій. Він був людиною дуже знаменитою, і його вельми задовольняла така ситуація — поки вона тривала. Це допомагало йому гоїти душевні рани. Перші десять років — від 2020-го по 2030-й — промайнули, здавалося, так швидко й непомітно, що тепер йому важко було згадати про них щось конкретне. Ну, траплялися там щодня якісь кризи, скандали, злочини, катастрофи, особливо запам’ятався Великий Каліфорнійський землетрус, за наслідками якого Флойд, наче загіпнотизований, із жахом спостерігав на екранах станційних моніторів. Тоді за максимального збільшення та сприятливих погодних умов на них було видно навіть окремі людські постаті. Але з тих «божественно-небесних висот», де перебував Флойд, неможливо було відчути по-справжньому те, що відчували в ту мить оті живі цяточки на екрані, що поспіхом тікали з охоплених полум’ям міст. Усю глибину істинного жахіття того, що тоді відбувалося, могли розкрити лише камери, розташовані безпосередньо на поверхні Землі.

Протягом усього того десятиріччя (хоча результати цього стали очевидними не відразу) політичні тектонічні плити рухалися своїм курсом так само невідворотно, як і геологічні, — щоправда, у протилежному напрямку, ніби для політики час побіг назад. Інакше кажучи, ще на початку часів на Землі був єдиний суперконтинент Пангея, який за еони існування планети розколовся був на частини, а от людська цивілізація навпаки: тепер її незліченні й колись роз’єднані племена та народи стали зливатися в одне ціле, а споконвічні мовні та культурні відмінності між ними почали згладжуватися.

Поява Люцифера лише прискорила цей процес об’єднання, що розпочався багато десятків років тому, з настанням ери реактивного транспорту, який спричинив був справжній вибух усесвітнього туризму. І майже водночас (і це, звісно ж, не було випадковим збігом обставин) супутники та оптоволоконні системи звершили справжню революцію в засобах зв’язку. А з історичним скасуванням високої плати за міжміські та міжнародні телефонні розмови 31 грудня 2000 року, коли кожен такий телефонний дзвінок став оплачуватися за значно нижчим — місцевим — тарифом, уже весь рід людський зустрічав нове тисячоліття як одна величезна сім’я, де всі без упину знай собі теревенять одне з одним.

Як і в значній більшості сімей, у цій також не все й не завжди відбувалося тихо та мирно, але суперечки між окремими її членами вже не загрожували існуванню всієї планети. У другій, тобто останній, ядерній війні атомних бомб використали не більше, ніж у першій: так само дві. І хоча в кілотоннах їхня потужність була куди більша, однак жертв виявилося куди менше, бо обидві бомби скинули на нафтові устави в