Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

іще зовсім малий, і часто вдивлявся у стелю, де гіпсова ліпнина зображала дубове листя й виразно опуклі жолуді між ним. Мої перед сонні марення якось пере­снувалися із тими жолудями, і я багато про них думав, чи пак їх споглядання посідало чимало місця в моїй психічній екзистенції. Я дуже хотів їх позривати, але не насправжки — начебто вже тоді розумів, що інтенсивність марень важливіша за їхнє втілення. Зрештою, щось із тої інфантильної містики перенеслося на справжні, звичайні жолуді. Здирання з них шапочок видавалося мені впродовж років винятковим актом, який відкривав щось особливе, щось на кшталт важливого переходу. Я морочуся, намагаючись збагнути, чим це було для мене насправді — і, здається, даремно.

У покої, де я спав, так, здається, у ньому, вмерли мої дідусь і бабця. Після діда власне й лишилася залізна скриня — предмет дуже важкий, великий, неужитковий. Він слугував домашнім сейфом за часів, коли ще не було зломників-фахівців, а тільки у всіх відношеннях примітивні злодії, котрі наївно послуговувалися, у кращому випадку, якимось патиком чи ковінькою. Залізна скриня була присунута до наглухо замкнених дверей, які відділяли спальню батьків від почекальні для хворих. Вона мала дві розлогі ручки й пласке віко з вирізьбленими листочками й квадратовим клапаном посередині. Варто було хитромудрим чином натиснути на клапан, як він відскакував, виказуючи шпарку для ключа — як я тепер бачу, ця хитромудрість була зворушливо поважна. Утім, тоді ця чорна скриня видавалася мені неабияким шедевром, а вже ключ до неї, завбільшки з моє передпліччя, будив винятковий подив. До миті, коли я подужаю обернути його в замку, я доростав довго й нетерпляче, аж поки, завдяки обіручному захвату й надлюдським зусиллям, мені це нарешті вдалося.

Щоправда, я знав, що в скрині немає справжніх скарбів. Там на дні було лише трохи старих пожовклих газет, паперів і дерев’яне пудло, повне прегарних тисячемаркових банкнотів із часів великої інфляції. Я навіть пробував бавитися цими банкнотами, а також сторублівками, які були ще гарніші за марки — голубенькі, досить веселі, тоді як марки своїм брунатним забарвленням трохи нагадували мені одні шпалери. З цими грішми трапилася якась незбагненна історія, несподівано позбавивши їх усевладдя. Якби мені принаймні не хотіли їх давати, я, може, повірив би, що рештки моці, гарантованої цифрами, печатками, водяними знаками, овальними портретами коронованих і бородатих мужів, залишилися в них і допіру сплять. Але я міг виробляти з ними все, що заманеться, тому вони викликали лише зневагу, яка зазвичай ховається за благоговіння. У цьому випадку благоговіння виявилося пшиком. Тому я розраховував не на ці банкноти, а на те, що могло статися в нетрях чорної скрині, коли вона була довго замкнута. А замкнута вона була майже завжди, з моєї мовчазної згоди, якої, щоправда, ніхто не питав. Так-так, там, у темних нетрях скрині могло щось відбутися. Тому її відмикання було для мене актом чималої ваги. І в буквальному сенсі теж. Віко було страшенно важке. Спершу з трьох боків відкидалися довгі засувки, відтак його належало підняти й підперти рядом спеціальних заставок, інакше — як мене запевняли й у що я охоче вірив — воно могло впасти й відтяти голову. Від такої скрині можна було цього сподіватися. Вона взагалі не була приваблива чи приємна, ані навіть гарна. Радше понура й бридка, тим не менше я довго покладався на її внутрішню могутність. У дні скрині були завбачливо прокручені дірочки, що давало змогу пригвинтити її до підлоги надовше. Вишукана концепція. Але гвинтів, тепер уже зайвих, не було, за якийсь час скриню накрили старим килимком і таким чином вона остаточно потрапила в розряд непотребу, здеґрадувала, з нею перестали рахуватися. Хіба я зрідка показував комусь із ровесників ключа до неї — він міг би бути ключем до міських брам. Згодом і ключ десь загубився.

У наступному за спальнею покої, кабінеті батька, була велика засклена бібліотечна шафа, яка замикалася на ключ, та масивні шкіряні фотелі й круглий столик із досить вигадливими ніжками. Вони нагадували каріатид, бо вгорі кожна завершувалася металевою голівкою, а внизу з-під дерева, наче з труни, стирчали босі, теж металеві, людські ноги. Однак мені це не видавалося жахливим і взагалі не викликало жодних асоціацій. Просто я по черзі працьовито віддовбав усі голови — порожні бронзові відливки, а потім погано поприкручувані назад, вони хиталися під кришкою столика при кожному його пересуванні.

Під стіною окремо стояло батькове бюро, вкрите зеленим сукном і замкнуте на всі оберти. У ньому були гроші, але вже справжні, у звичайній, зрештою, шухляді. Зрідка в ньому гостював найбільший (на мій тогочасний погляд) скарб — коробочка чоколядок Лярделлі, привезена аж із Варшави, або інша, із фруктовими мармеладками. Батько мусив спершу виконати ряд маніпуляцій із низкою ключів, доки якийсь із тих, вельми по-аптечному порційованих смаколиків, опинявся в мене. А я боровся з двома, геть суперечливими бажаннями — чи поглинути почастунок миттєво, а чи навпаки — насолоджуватися процесом його поглинання якомога довше. Як правило, я поглинав усе відразу. У бюрі були замкнені ще дві невимовно прекрасні речі. Маленька механічна пташка в пуделку, оздобленому перламутром, походила зі Східних Торгів і була експонатом — непродажним! — якогось екзотичного павільйону. Побачивши, як після натискання мініатюрної клавіші відмикається пласка перламутрова кришка, а під нею, у золотій клітці, ще одна, як звідти вискакує пташеня, менше за ніготь, темно-веселкове від блискіток, і, тріпочучи крильцями, рухаючи дзьобиком, пострілюючи очками, крутиться, наче флюґер, і співає, батько вдався до всіх способів, знайомств, заходів, поки зрештою за казкову, невідому мені суму купив цю дивовижу. Він тільки зрідка звільняв пташку з-під замка і накручував, пильно дбаючи, аби часом вона не потрапила мені до рук. Без сумніву, тоді б для неї настала остання година, хоча я не знати як боровся зі собою, бо не менше за батька чудувався пташці і навіть її шанував. Пташку, здається, продав батькові дуже поважний представник заморської фірми, швидше за все японець. Принаймні я дотримуюся такої приємної версії подій. Якийсь час у бюрі перебувала інша, трохи гірша пташка, завбільшки з горобця, яка, якщо її накрутити, не виявляла музичних здібностей, а тільки завзято дзьобала стіл, варто її було поставити. Якось я випросив її надовше — то був її кінець. Були ще в батьковому бюрі гарненькі дрібнички, із яких я найкраще пам’ятаю окуляри із золотого дроту завбільшки з маленький сірник, з рубінами замість скелець, і в такому ж золотому футлярчику. Інші, менш