Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

Не менше за все інше, зведення цього будинку було символом віри з боку мешканців Струана. Раніше, якщо потребували лікаря, їм доводилося їздити в Нью-Ліскерд, але якщо медична допомога комусь була потрібна так сильно, щоб їхати аж туди, найпевніше, дороги хворий не витримав би. Мати свого власного лікаря означало мати повноцінне місто. Упродовж короткого часу між нанесенням останнього шару фарби й прибуттям лікаря Крістоферсона мешканці Струана вигадували причини пройтися повз будинок і помилуватися ним. Глянеш на нього й подумаєш: «Це вам не якесь поселення-одноденка, що виросло навколо тартака; це місто, що може собі дозволити збудувати своєму лікареві будинок, пустило тут коріння».

Ієн знав про цей епізод з життя містечка і вважав свого діда несповна розуму. Подумати тільки – добровільно поїхати з такого міста, як Торонто, щоб оселитися в такій глухомані, як Струан. І хоч помилку діда можна було б пробачити на підставі його невідання – йому нізвідки було знати, на що саме він підписався, – помилку Ієнового батька так легко не спишеш. Він народився й виріс у Струані, а тоді втік, але, поживши в Торонто мало не десять років, доки вчився на лікаря й працював у дитячій лікарні, повернувся в Струан, щоб перейняти батькову практику. Для Ієна це було незбагненно. Нащо було це робити? Що таке Струан, крім тартака? Жалюгідна купка крамниць, вишикуваних уздовж курної основної вулиці, повних нікому не потрібних товарів. Кілька церков. Компанія «Гадсонз-бей». Пошта. Банк. Ресторан «Гарперз». «Бенів бар». Готель – бо, хоч у це й важко повірити, та деякі люди вирішували приїжджати в Струан у відпустку – та жменька літніх котеджів біля озера. На думку Ієна, озеро було єдиним його козирем. Велике – п’ятдесят миль завдовжки, з півночі на південь, і мало не двадцять миль завширшки – глибоке й дуже прозоре, оточене зусібіч низькими гранітними пагорбами, всіяними ялинами та потріпаними вітром соснами. Його берег мав стільки бухточок, проток та острівців, що їх можна було все життя досліджувати й не знайти й половини. Коли Ієн мріяв поїхати з міста, що тепер робив повсякчас, думка про те, що доведеться покинути озеро, була єдиною, яка його тривожила. Озеро й Лору Данн.

Він приставив велосипеда до стіни веранди, піднявся широкими дерев’яними сходами й увійшов. Двері в кабінет його батька були зачинені, й за ними чулися голоси, але у приймальні було порожньо, тож Ієн сів на один із десятка потріпаних старих стільців, які стояли під стінами, й став гортати дворічний примірник «Рідерз дайджеста», при цьому думаючи про Лору Данн. Про те, як пасма її волосся вибивалися з резинки й падали їй на обличчя. Її затінені очі. Її груди. Він помітив – не міг не помітити – що спереду на її сукні виднілися два мокрих кружальця там, де з її грудей протікало молоко.

Двері в кабінет відчинилися, й Тед Пікетт, власник магазину господарських товарів «Пікеттс Гардвер», вийшов, тримаючи руку на підв’язці. Він кивнув Ієнові й скривився, й Ієн скривився у відповідь. Пацієнти заходили в дім через бічні двері, але й кабінет, і приймальня були відразу за коридором, тому він уже звик усе своє життя бачити людей, що приходили і йшли, потерпаючи від болю різної інтенсивності, тож довів свої реакції до ідеалу.

– Сказав, що перелому немає, – мовив Тед Пікетт.

– Пощастило, – відповів Ієн.

– Сказав, що просто вивих. Але болить так, що вити хочеться.

Ієн співчутливо кивнув.

– Впали з драбини?

У магазині була драбина на коліщатах, яку містер Пікетт перевозив туди-сюди, дістаючи гвіздки, шурупи, гайки чи шарніри, – наче напрошувався на біду.

– Ага, – відказав містер Пікетт зі здивованим виглядом. – Звідки ти знаєш?

– Та… просто… здогадався, – чемно мовив Ієн.

Коли містер Пікетт пішов додому, він постукав у двері батькового кабінету й увійшов.

– Я дістав роботу.

Батько стояв до нього спиною. Він скручував бинти й акуратно складав їх назад у шухляду. На його столі громадилися папери – картки пацієнтів, медичні журнали, рахунки – але робочий інструментарій він завжди тримав у порядку.

– Швидко ж ти, – відповів він.

– На фермі Артура Данна. Він сказав, що можна почати в суботу.

Батько обернувся, зняв окуляри й глянув на нього, примружившись.

– На фермі Артура Данна?

– Ну так, знаєш. Братимуся до… всяких фермерських справ.

– Фермерські справи. – Батько злегка кивнув, наче намагаючись це уявити.

– Я подумав, що хотів би працювати на відкритому повітрі, – сказав Ієн.

Лікар Крістоферсон надів окуляри й виглянув у вікно. Щойно саме почався дощ.

– Так, – мовив він із сумнівом. – Ну… раз тобі цього хочеться. Артур – приємний чоловік. – Він невпевнено глянув на Ієна. – Ти ж розумієш, потрудитися доведеться добряче.

– Я розумію, – відповів Ієн.

– Коней бачив?

– Так.

– Прекрасні тварини.

– Так, – погодився Ієн, хоч заледве їх помітив. Вони з батьком усміхнулися один одному, раді, що дійшли згоди. Зазвичай вони доходили згоди, на відміну від Ієна та його матері.

Далі він пішов сказати матері, що у вітальні дивилася «Я люблю Люсі». Телебачення нарешті – нарешті! – дісталося до Струана кілька місяців тому – доказ, якщо він ще був потрібен, того, яке це відстале місце. Ієнова матір спочатку поставилася до цього несхвально, а тепер дивилася телевізор більше за нього. Власне, останнім часом наче тільки це й робила. Вона мала б працювати поруч батька – як його медсестра – але, крім нечастих термінових випадків, Ієн тижнями не бачив її в кабінеті.

– Мамо, – сказав він, стоячи у дверях. Вона вкотре перебувала в заглибленому в себе стані – він це відчув, хоч навіть не міг глянути їй в обличчя. Цими днями в неї було два стани: заглибленості в себе, відсутності, або роздратованості, і хай у якому вона перебувала, Ієн щоразу вважав, що віддає перевагу другому. – Мамо, – повторив він.

Вона трохи повернула голову, не відриваючи погляду від екрана.

– Я дістав роботу, – сказав Ієн.

Вона повернула голову ще трохи й глянула йому в очі. Він побачив, як скляний вираз зник, коли вона на ньому зосередилася.

– Що ти сказав? – перепитала вона.

– Я сказав, що дістав роботу.

– А-а, – відказала вона й усміхнулася. – Це добре. – І повернулася назад до телевізора. Ієн почекав якусь хвилину і, більше нічого від неї не почувши, пішов на кухню, щоб натомість щось почути від місіс Таттл. Та обкачувала шматки курки на вечерю, вмочаючи кожен у миску зі сколоченим яйцем, а тоді ляпаючи їх обома боками в тарілці з хлібними крихтами.

– Місіс Таттл, я дістав роботу, – сказав