Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?

Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоїть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсім?! Спартак тоді нічого не тямив у церковних чинах, він просто бачив дорослого дядьку (насправді доволі молодого чоловіка) в незвичайного вигляду вбранні. Проте насамперед в очі малому кинулася родима плямка на лівій щоці дядьки. Окрім того, він поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрі зазвичай зверталися до відвідувачів храму прямо й відверто, без найменших вагань і в повчальній манері. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсім не збирався. Тоді чого ж йому треба?..

Про це мама Гатя і спитала «ченця». На що отримала відповідь:

– Якщо це ваш хлопчик… тоді я хотів би помолитися за нього.

Спартак нічого не розумів. Себто коли мама молилася за успішну здачу сесії, в тому не було нічого дивного, бо мама – це теж дівчисько, тільки велике. Мамі подібні речі дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.

Втім, дуже скидалося на те, що і мама Гатя також не розуміла геть нічого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жінка, інший би відчепився від неї – проте тільки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввічливо і водночас наполегливо:

– Ви того не відчуваєте, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тільки не в його присутності.

– Але чому?..

– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.

– Ну, гаразд… Спарику, ми відійдемо о-о-он туди, а ти постій тут. Тільки стій так, щоб я тебе бачила.

Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стіни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати візуальний контакт з малим. Проте – чернець не послідував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:

– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твоє ім’я?

– Мене Спартаком звати, – охоче відповів малий.

– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…

– А нічого, то мене нарекли на честь бабусі Ципори…

– Спарику! – не стрималася мама Гатя, і в її напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамі Гаті знак рукою та підбадьорливо кивнув хлопчикові:

– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.

І малий охоче пояснив:

– Мою бабусю всі називали Сонею. Отже, Софією. Проте це її не справжнє ім’я, бо насправді її звали Ципорою. Просто це бабусі дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-єврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.

– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав їй мовчати, і хлопчик завершив:

– Бабуся не хотіла бути ПТАШКОЮ по-єврейськи, вона хотіла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож і змінила ім’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамі, що у неї буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусі.

– Як це?

– Дуже просто. От які приголосні в імені ЦИПОРА, знаєте?

– І які ж?..

– Ц-П-Р. А перші три приголосні в імені СПАРТАК які? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусі, а зовсім не через футбольну команду.

– Скільки тобі років?

– П’ять.

– І ти вже рахувати вмієш?

– Авжеж вмію.

– А до скількох лічбу знаєш?

– Від одного до ста. Назад від ста до одного знаю також. І сотні знаю. І тисячі. Й навіть мільйони.

– І читати можеш?

Спартак ствердно кивнув.

– Вибачте його, він сам не розуміє, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неї тепер уже трохи навіть суворо:

– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я ніяк не міг зрозуміти. І тепер точно мушу сказати… Тільки не в його присутності. Відійдемо.

Спартак лишився на місці, дорослі ж відійшли до стіни і встали між колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя ні на мить не зводила із синочка пильного погляду. Тому він чітко бачив, як її очі поступово розкривалися від подиву дедалі ширше і ширше. Коли ж співбесідник закінчив, то підійшов до малого, поклав на русяву голівку обидві долоні, деякий час простояв мовчки, потім нахилився до нього, простягнув невеличкий, розміром з дитячу долоньку округлий хлібчик, з якого був вирізаний крихітний трикутний кавалочок:

– Це тобі, чадо. З’їси обов’язково, чуєш? Ну все, будь благословенний.

І пішов, втупивши замислений погляд у храмову підлогу. Втім, мама Гатя теж більше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку відібрала і сховала в ручну сумочку хлібчик, далі попрямувала до вхідних дверей, а потім до розташованої неподалік тролейбусної зупинки.

– Ма-а-а, а що то за хлібчик? – спитав її Спартак за деякий час.

– Це проскурка, – пояснила вона і додала пошепки: – Ніколи… Чуєш? Ніколи не розповідай чужим людям, як насправді звали бабусю Соню!

– А чому?..

– Бо я так сказала.

Хлопчик знав: якщо мама говорить подібним тоном – краще більше нічого не з’ясовувати! Тому він спитав про інше:

– Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?

– Це не дядько, він семінарист.

– А що таке СЕМІНАРИСТ?

– Ну-у-у… От я в інституті навчаюся, в Наргоспі. А він у семінарії. Священником хоче стати. Батюшкою.

– То про що ви говорили?

Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, ніби бачила вперше у житті. Мовила:

– Про це тобі справді не можна знати, він має рацію.

– Але чому?..

– Тому.

І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячої матусі… Тоді Спартак вирішив поговорити про інше:

– Ма-а-а, а цю проскурку, що він дав… Ти її мені віддаси?

– Вдома отримаєш, щоб ніхто не бачив.

– Мені цей дядько семінарист наказав хлібчик з’їсти. А можна я його маслом намащу і візьму до чаю?..

* * *

Проскурку він і справді отримав удома і з’їв, як збирався, намастивши маслом і запивши міцним солодким чаєм. Натомість скільки не розпитував матір про суть її розмови з семінаристом – теж не дізнався геть нічого. Отож з часом облишив ці марні спроби, після чого мама Гатя, ймовірно, просто забула той випадок – адже існувало багато інших, значно важливіших речей, про які вона мала пам’ятати.

Однак сам Спартак нічого не забув. Тим паче зустріч із дивним семінатистом сталася приблизно в той самий час, що й убивство власного страху, відверта нічна розмова з нафантазованим дідусем Сьомою