Читати книгу - "Битва, Ольга Кобилянська"

цілу свою довжину, і глядів поглядом, повним невиразних мрій, отвореними вікнами кудись у простір. Давався цікаво огля­дати. Всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ні­якій спосіб,- немов ті діти. Самі не показували заці­кавлення ані для подорожніх чужинців, що з'являлися ледве раз у рік в їх околиці, ані для інших прояв. Під час коли поїзд кожним своїм приїздом зворушав усіх сусідніх їх жителів, вони ледве звертали голову в ту сторону. Се було для них з'явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначе-б були іншого світу і мали в усім тим так мало стика­тись, як із облаками на небесах!

Більше похожі були вже на тих, що, сковані в за­лізні пута, везлися тепер в низини. Так ненарушимо виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй кра­сі і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя - без панів і без наймитів. Не-освічені такі, що аж диво й жаль бере, і для всеї величі цивілізації неприступні, стрічали вони її здобутки з дитячим усміхом на устах.

Такі були ті діти лісів, що за ніяку ціну не хотіли прикладати рук до звалювання велетів з їх висотні

- Що ви за віра? - питали вони недовірчиво тих, що прибули обчисляти хосен битви.

І кажучи се, морщили грізно чола, стискали в ру­ках топірці.

На зброї розумілися вони.

Коли вперше побачили поїзд, то перехрестилися й сплюнули від себе. В тім була, мабуть, нечиста сила, і вони не хотіли жодного діла мати з тими, що керму­вали тим всім. Вони й держалися здалека від цілого того підприємства, і між численними наємниками, що брали в битві участь, не знаходився ні один гуцул.

- Рубайте самі, що бог сотворив, а нас оставте у супокою! - відповів один з ненавистю на поклик помагати при зрубуванні дерев.

І їх оставлено в супокою. Їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні! Неначе прегарні понсові цвіти миготіли в своїх гарних мальовничих строях між зеленню дерев або пролітали на скорих густогри­вих конях, котрих плекання належало до їх наймиліших занять.

Лісами розходилася луна їх сумовитих пісень.

Се були тії, до тамтих подібні люди!..

Коли поїзд знов рушив і чимраз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в останнім возі, через повідчннювані вікна й двері шинку, як тут, у весільнім колі, гуляли жінки й чоловіки в дикім запалі. Незабутній вид, перельотний, мов блискавиця, а й та­кий палкий!

Проста мелодія двох скрипок увела їх в такий за­пал. З непогамованою розбуявшою охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні, а вони від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої весе­лості. Здавалося, неначе-б з танцем мало покинути їх все щастя, і вони хотіли насититися ним на ціле життя...

Перед хатою стояли інші групами або лежали, ку­рячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осідла­них конях. Здавалось, що хата з цілою пишнотою барв і багатством життя пролітає попри поїзді Одна гарна жінка, вдовиця якась, поскакала на молодім пів-дикім коні до прочих. За нею мчався, так само шалено, рій молодих хлопців. Вона не дала здогонитися. Звернувши голову аж через плечі за ними, остав­ляючи з простягненими руками коневі свободу в по­водах, реготалася голосним безжурним сміхом! Ще не відчували жодної дрожі при приході й відході того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою світло, але - і несказанне горе! Ще не мали жодного прочуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образовання й культура. Вони жили з дня на день, не дбаю­чи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя - блиск сонця й синє небо...

В низині кипіло голосне життя.

Там гомоніла велика парова трачка.

Цегляно-червоні комини предивної великості зніма­лися з землі і викидали чорні хмари диму під небо­звід, під час коли в самім будинку фабрики панував гук, і свист, і жужжання, що всі прочі звуки заглушу­валися цілковито.

Округ фабрики на складі лежали тисячі дощок, укладених високо вверх, приготовлених до транспорту і зложених наохрест, вузьких і широких. Безліч непотятих пнів дожидало ще своєї смерті. Тут лежали ве­летні в об'ємі майже кількох метрів, справдешні чуде­са старості й краси, і стрункі молоденькі ялинки. Май­же безперестанку закочувано свіжі пні до фабрики, щоб їх вже по недовгім часі, порозтинані на тонкі дошки, висувати знов надвір. Поїзд привозив щораз нові жертви, а ніколи не спочиваючий Молох перероб­ляв їх у чудно короткім часі.

І сим разом знов.

Локомотив віднято від возів, і ті покотилися самі з своїми невільниками о кусень уперед на місце скла­ду. Тут розковано пні з їх залізних пут і відладовано.

Коли кочено їх попри вхід фабрики, донеслась до них бесіда майстра від трачки до якихось гостей.

- Праліси закупила фірма О-ба від «Релігійного фонду». Пилимо вже сім років і маємо ще три роки пе­ред собою. Денно пилуємо сімсот пнів.

Сімсот пнів денно!

Як же безсердечно-виразно звучало се!

Сімсот товаришів їх нищено денно, а кожний з них потребував десяток літ, ба сотень літ, щоб розвинутись до оцього славного об'єму! А тут лежали ще гори пнів, ще тисячі й тисячі лежали там, дома, ще й на верши­нах гір, звідки рішено котити їх уже на самім остатку; а знов масами лежало їх, здержаних на мостах у підніжжя гір, а три рази денно привозила залізниця жертви сюди! Для того квапилися так знищенням їх, так дорожили кожною годинкою в дні!..

Розпаленим залізом нап'ятнено новоприбувших, а відтак оставлено їх, щоби розглянулися округ себе.

Вони бачили, як такі самі наємники, як ті, напів-здичавілі на горах, працювали й тут, в долині. Як вони роями, мов невтомимі мурашки, вешталися в фаб­риці й вокруг неї надворі. Як вони крикливого заліз­ного Молоха, що в нищенні доказував справдешні дива, плекали й майже жертвувались, щоб йому лише на ні­чім не забракло.

- Так, так,- чути між іншим, як оповідав один робітник, котрого звали Клевета,- так нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять [5] їх зле і будуть раз за те перед богом відповідати. Тепер маєть­ся сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть