read-books.club » Класика » Лихо давнє й сьогочасне, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

120
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лихо давнє й сьогочасне" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 17
Перейти на сторінку:
хрест йо­го вво­дить!.. І те рідне, своє, так ви­раз­но во­ру­шиться там, на са­мо­му дні в йо­го серці, в гли­бині зди­во­ва­ної душі, а пруд­ка дум­ка забігає да­ле­ко впе­ред… І вба­чає він сього хре­ще­ни­ка не на ру­ках уже, ма­ло­го та німо­го, а бра­во­го па­ни­ча мо­ло­до­го, що зо­ве йо­го на по­ра­ду до се­бе, як вільно­го та рівно­го собі!..

Тимчасом па­не­ня ох­рес­ти­ли, й Федір, поз­до­ро­вив­ши па­на з си­ном, ніза­що не за­хотів хре­ще­ни­ка мамці відда­ти. Де ж це ви­да­но, де ж це сли­ха­но, щоб він од­дав ди­ти­ну ко­мусь чу­жо­му, а не самій ма­тері, що йо­го на світ по­ро­ди­ла, не своїй кумі?


Пан тілько всміхнув­ся, за­чув­ши те зма­ган­ня Фе­до­ра з мам­кою.


- Пустіть, пустіть йо­го! Хай самій ма­тері відне­си си­на. Не одс­ту­пай­те від за­ко­ну, не ла­май­те зви­чаїв.


І Фе­до­ра з Ма­ри­ною пус­ти­ли до залі.


- Поздоровляю вас, ба­ри­не-ку­мо, з си­ном! Дай гос­по­ди, щоб ве­ли­кий ріс та щас­ли­вий був! - мо­вив Федір, кла­ду­чи си­на біля ба­рині на пос­телі.


Бариня сер­ди­то та гост­ро по­ди­ви­ла­ся на неж­да­них кумів. Олексій Іва­но­вич, прос­ту­па­ючи слідом за ни­ми, щось по-чу­жос­то­ронньому за­го­во­рив до ба­рині, і її гост­рий пог­ляд зра­зу по­добрішав. Во­на навіть усміхну­ла­ся й ви­тяг­ла з-під ко­ца свою бліду, замлілу ру­ку. Федір і Ма­ри­на при­ло­жи­ли­ся вус­та­ми до тії ку­ми­ної ру­ки.


- А те­пер ку­мові та кумі - їсти та пи­ти! Спа­сибі їм, що пот­ру­ди­ли­ся: по тру­дах час і за­ку­си­ти! - по­ряд­ку­вав Олексій Іва­но­вич, ви­во­дя­чи кумів у сто­ло­ву. А там уже по­вен стіл сто­яв уся­ких на­питків та наїдків. Олексій Іва­но­вич зап­ро­шує па­нот­ця сіда­ти, си­ломіць усад­жує й ку­ма з ку­мою.


- Сідайте, сідай­те! Чо­го боїтесь? Не бійтесь. Сідай­те, їжте, пий­те; ви те­пер мені мов­би й рідні - че­рез хрест порідни­ли­ся. Про­шу по­кор­но!..


Олексій Іва­но­вич на­ли­ває по чарці собі, па­нот­цеві й ку­мові доб­рої око­ви­тої, а кумі - чер­во­но­го со­лод­ко­го ви­на. Цо­кається з усіма чар­кою - та­кий привітний та ввічли­вий!


- Тепер же, ку­мо,- по­вер­та­ючись до Ма­ри­ни й заг­ля­да­ючи в її чорні, як те­рен, очі та свіже, рум'яне об­лич­чя, ка­же Олексій Іва­но­вич,- тре­ба си­на дог­ля­да­ти. Ко­му ж більше те прис­та­ло, як не хре­щеній ма­тері? Чи так я ка­жу, чес­ний от­че? - по­вер­та­ючись до по­па, пи­тає Олексій Іва­но­вич.


- Так, так! - од­ка­зує той, за­пи­ха­ючи в рот пів пиро­га.- На те ку­мою ста­ла, на те бра­ла­ся, пе­ред хрес­том при­ся­га­ла­ся бо­ро­ни­ти йо­го від усього ли­хо­го.


Марина мов­чить, тілько ду­шею мліє, а ра­дий Федір за доч­ку од­ка­зує:


- Та-а!.. Поз­до­ров, бо­же, на­шо­го ку­ма та пош­ли, гос­по­ди, си­нові ве­ли­ко­му зрос­ти, а виг­лядіти - виг­ля­де­мо! Хіба моя Ма­ри­на ма­ла? Хіба в неї ру­ки чужі, щоб во­на си­на не ви­няньчи­ла та не ви­но­си­ла? Та я сам її прип­ну до ди­ти­ни… Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не да­вай і по­ро­шині на йо­го впас­ти!


- Спасибі, спа­сибі тобі, Фе­до­ре! - дя­кує Олексій Іва­но­вич.-Ти та­кий доб­рий чо­ловік. Вип'ємо ж ще. То за си­на бу­ло, а це вже за батька!


- Та ще ж, ку­ме, і за матір тре­ба, бо во­на ж йо­го но­си­ла, ро­ди­ла, му­ки прий­ма­ла,- базіка Федір, вже по­со­ловівши від дру­гої.


- А тре­ба, тре­ба! - од­ка­зує Олексій Іва­но­вич, ди­ву­ючись про се­бе, що в му­жи­ка та­ке теп­ле сер­це та доб­рий ро­зум.- Я от що тобі, Фе­до­ре, ска­жу,- ка­же далі Олексій Іва­но­вич,- то твоя ха­та че­рез яр!


- Яка во­на моя? - ух­ми­ля­ючись, пи­та Федір.


- А чия ж?


- Як чия? Па­но­ва!.. Ми панські - і ха­та панська. Олексій Іва­но­вич ще більше зди­ву­вав­ся… Цей Федір хоч і зо­ве йо­го те­пер ку­мом, а своє стійло зна, сво­го не за­бу­ває!


- Так, так, Фе­до­ре! Ти прав­ду ка­жеш: ви панські й ха­та панська,- од­ка­зує Олексій Іва­но­вич.- От­же, як ти жи­веш у тій хаті, то во­на все-та­ки твоя. То слу­хай же, що я тобі ка­за­ти­му: ха­та твоя ста­ра, кри­во­бо­ка. Дам я тобі дру­гу ха­ту, но­ву, прос­то­ру, отут у са­доч­ку та в хо­ло­доч­ку зве­лю ви­бу­ду­ва­ти, щоб тобі вільніше бу­ло до си­на дос­ту­пи­ти, пов­сяк­час йо­го ба­чи­ти. Чи ви­не­суть йо­го надвір про­гу­ля­тись, то й ти на нього по­зир­неш, своє сер­це по­ра­дуєш… Або дочці твоїй за­ма­неться з то­бою по­ба­чи­ти­ся, по­го­во­ри­ти - не да­ле­ко їй бу­де хо­ди­ти. Чи так я ка­жу?


- Так, так!.. Поз­до­ров, бо­же, вас, па­не! - кла­ня­ючись, дя­кує Федір.- Що як у нас пан, то й по ціло­му світові дру­го­го та­ко­го не­ма! А все-та­ки я вам по правді ска­жу, ні крих­ти не втаю, як пе­ред бо­гом приз­на­юся. Ото, зна­чить, як ви нас устріли, па­не, і стра­ху ж я наб­рав­ся, гос­по­ди! А як по­ча­ли зак­ли­ка­ти в ку­ми, то ще більший страх ме­не прой­няв. "О-о, ду­маю, та й пох­рес­тять же ме­не з доч­кою!.." До са­мою посліднього, ото вже як уве­ли нас у гор­ниці, да­ли си­на до рук та пос­та­но­ви­ли пе­ред єван­гел­лю - тоді тілько я дой­няв віри, що во­но не жар­ти. А то все ду­мав: "Та й жартівли­вий же який наш пан, пош­ли йо­му, бо­же, здо­ров'я - жар­ту­ючи й шку­ру здійме!"


Не по­до­ба­ло­ся Олексію Іва­но­ви­чу посліднє Фе­до­ро­ве сло­во; от­же п'яненький Федір з та­кою усмішкою йо­го ви­мо­вив, не­мов роз­ка­зу­вав про яку за­бав­ну іграш­ку або щи­ру лас­ку, що Олексій Іва­но­вич не роз­сер­див­ся, а тілько засміявся.


- Отже, що я тобі, Фе­до­ре, ска­жу,- по­чав Олексій Іва­но­вич,- щоб ти не ду­мав про ме­не та­ко­го, щоб ча­сом і гад­ка ніко­ли не за­па­да­ла про те в твою го­ло­ву, то я те­бе навіки від пан­щи­ни увільняю. Жи­ти­меш у ме­не, як у бо­га за па­зу­хою, і си­тий, і одітий, і не го­лод­ний. Я б те­бе й зовсім на во­лю ви­пус­тив, та що, як ти, бу­ва, ме­не по­ки­неш? Все од­но - ти й не на волі, а жи­ти­меш, як на волі. А як нас­та­не мій час сей світ по­ки­да­ти, тоді я тобі дам вольну, щоб після ме­не ніхто тобі не зміг чо­го ли­хо­го за­подіяти.


Федір, ко­ли­ва­ючись, підвівся й не підійшов - зва­лив­ся на па­на.


- Рученьку!.. Ру­ченьку ва­шу білу!- скрик­нув він, лов­ля­чи па­но­ву ру­ку й об­да­ючи її га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми.- Ба­рин… ку­моч­ку-ба­рин! - і Федір зап­ла­кав.


Ще дов­го п'яний Федір сидів би та базікав з па­ном, як­би па­нові не об­рид­ла йо­го роз­мо­ва.


- Ну, Фе­до­ре,- ска­зав він,- ти те­пер іди до­до­му та справ­ляй свої діла, а я з неділі на­ка­жу, щоб зад­ля те­бе ха­ту бу­ду­ва­ли.


- Та час, па­ноч­ку, час і до­до­му, бо там у ме­не жінка хво­ра,- зга­дав Федір про Хіврю,- От би тілько роз­дяг­тись тре­ба, у своє одяг­ти­ся.


- Навіщо? - пи­та Олексій Іва­но­вич.- Що те­пер на тобі та на твоїй дочці - я вам да­рую, щоб ви пам'ята­ли той

1 ... 3 4 5 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"