Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

– Подумай про гімно – ось і воно, – без злоби буркнула Людмила.

Хвіртку відчинила, молодша сестра увірвалася: мокра, розхристана, збуджена.

– Люсь, я труп знайшла! – випалила. – У Шанівці! У саду закопаний!

– Що ти верзеш, мала?!

– Та чесно! Ледь за руку його не взяла! Уявляєш?

– Та-а-ак… – тільки й констатувала Людмила, коли на кухні Стаська вихлюпнула плутану розповідь про чарівну ніч, природні дива, ворожіння, Катерину і мертве тіло посеред здичавілого садка.

Глянула на малу: скинула мокрий одяг, куталася у теплий сестрин халат, гріла долоньки об чашку з гарячим чаєм, насторожено дивилася на старшу сестру.

– Люсь. Що робитимемо? – спитала. – Петра побудимо? Тільки не кажи йому, що я ворожити до Шанівки бігала, бо як мама дізнається…

– Отож-бо! А ти кажеш: буди Петра! Зачекай…

– Люсь, а чого чекати? Однаково доведеться Петрові все розповісти! Він же – головний поліцейський у громаді.

– Та ти шо! Серйозно?! А хто командує головним поліцейським громади?

– Хто?

– Я! – відповіла старша. – Тому дай спочатку подумати…

– Як усе те… апгрейдити? – уточнила Стаська.

Людмила не відповіла. У зв’язку із відсутністю на кухні праски знайшла інший думкоприскорювальний пристрій: терла кухонним рушником і без того сухий таріль, дивилася крізь нього. Врешті відклала.

– Так зробимо, – постановила. – Ти у Шанівці не була. Збиралася, але потім забігла до мене і залишилася… допомогти постільну білизну і дитячі речі прасувати! – Людмила говорила і прозрівала. – І взагалі… Поживеш трохи у мене!

– Нащо?

– Треба, Стасю!

– Кому?

– Мені! – Людмила уявила роздратовану пику свекра, який наштовхується на Стаську у синовій оселі.

– Прикалуєшся? Хоч розкажи, у чому фішка!

– Підростеш, я тобі таке розкажу… Вуха у трубку скрутяться!

– Я вже доросла!

– Та бачу! Ворожити на кого збиралася? Хто такий?

– Люсь! Не порушуй мого особистого простору!

– Серйозно?! Твій простір, дідько, рятувати треба! Бо як хтось дізнається, що ти тиняєшся по чужих обійстях у Шанівці, так усе пригадають: і як у когось курку вкрали, і як комусь кролів потруїли, і як під паркан сміття підкинули. І поліція почне допитувати.

– Так я не одна там була! З Уляною!

– Дзвони їй. Хай бреше, що увесь вечір вдома тирлувалася, аж поки спати не лягла. І сама… Йди у вітальню, вкладайся вже на дивані.

– Та не засну! І хто Петрові про мертву людину скаже?

– Я скажу.

– А ти звідки дізналася?

– А я… – Людмила задумалася. – Сон побачила!

– Люсь! А давай краще скажемо, що мені наснилося!

Людмила на мить задумалася. Кивнула.

– Тільки щоби про Катерину – ані пари з вуст, – наказала.

– Чому?

– Тобі однієї халепи мало? Хочеш одразу дві?! – відповіла старша.

Петро не одразу прокинувся. Людмилі довелося сіпати чоловіка кілька хвилин, перш ніж врешті очі продер. Сів на постелі, примружився: що за делегація?! Біля ліжка дружина стоїть, а з-за її спини Стаська визирає.

– Вставай, Петю! Їхати треба, – чує жінчин голос. – У Шанівці… труп об’явився.

– Хто об’явився?! – Петро ще спав із розплющеними очима.

– Труп, кажу! Чи ти геть оглух?

Петро на дружину вирячився: хто, хто?!

– А… що тут мала робить? – на Стаську кивнув.

– От прям це зараз – головне з найголовніших, мать твою! – психонула Людмила. – Я Стасю гукнула! Щоби допомогла мені!

– Нащо тобі допомога?

– А ти не бачив, як учора ввечері у мене це… здоров’я похитнулося у поганий бік? Блювала у ванній, аж кишки потомилися! Може, у мене вже цей… коронавірус! А випраного – гора! – завелася, аж ногою тупнула. – Петю, годі дурні запитання ставити! Чи не чув? Кажу: у Шанівці на покинутому обійсті труп лежить!

Петро вирячився на дружину ошелешено: справді? Людмила зі Стаською – на нього з надією: вже дій, поліціє!

– Котра година? – Петро їм.

– Та ж мать твою! – Людмила спересердя – лясь себе по стегнах. – Шоста скоро! Вмивайся, до Шанівки тре їхати!

– Бо там труп?

– Точно!

– Так от тепер питання! – Петро остаточно прокинувся. – А звідки ти, Людо, посеред ночі дізналася, що у Шанівці нині хтось когось убив?

– Та не нині! Колись! – Стаська йому. – Труп старий!

– А ти тут взагалі до чого? – Петро на малу здивовано.

– Сон бачила! – Стаська бреше.

Людмила підспівує:

– Дуже страшний сон! Сам жах! Ніби на покинутому обійсті, біля якого горіх росте, посеред дерев мертвяк лежить…

– Так! У ямі! – Стаська вклинюється. – А земля просіла, і руку вже видно. Самі кістки! Це ж значить, що давно лежить, так?

Стаська замовкла. Дивиться на Петра зі сподіванням. Петро з постелі встав. По спальні у самих трусах і майці ходить – туди-сюди, туди-сюди. Врешті зупинився. Уп’явся у Людмилу і Стаську недовірливим поглядом.

– Одного втямити не можу! Так кому з вас, дівки, аж такий страшний сон приснився, що ви мені навіть виспатися не дали?!

Сестри перезирнулися. Стаська вже рота відкрила, щоби запевнити Петра: мені!

– Обом! – ляпнула Людмила. Говорила і прозрівала. – У тому-то й справа, Петюню! Це ж щось моторошне! Спочатку дощ увесь день у землю стукає, а всі кажуть: Шанівка – суха, наче їй пороблено. Потім під вечір я ригати починаю, а раніше ж – ніколи! Навіть коли одночасно двох пацанів дев’ять місяців носила! Щось тут не так, думаю. Кличу Стасю на поміч, оце ми пів ночі прасуємо, як ті дурні, під ранок засинаємо, а потім – трах! Просинаємося одночасно від жаху, бо бачимо один і той самий сон… – Людмила замовкла, бо поки говорила, вже й сама повірила у непересічний збіг обставин, які перерахувала тільки-но.

– …Що у Шанівці – труп! – закінчила оповідь Стаська.

– Тре перевірити, бо не матимемо спокою, – додала Людмила.

Петро довго мовчав. Потім маківку почухав:

– А малих на кого?

Людмила зірвалася, подає Петрові штани, сорочку:

– Я мамі вже зателефонувала. Зараз прибіжить. Побуде з малими, а потім до садка їх закине, якщо ми раптом затримаємося.

Петро на сестер із здивуванням глянув:

– Ви обидві зібралися зі мною до Шанівки їхати?

– Та ми нанівець зійдемо від хвилювання, якщо отут на тебе чекатимемо! – Людмила не стоїть. Вже дістала собі з шафи светрик, джинси. – Та й маємо показати тобі місце, де ми те мертве тіло побачили. Так, Стасю?

Шанівці помітили поліцейський «пріус» ще на під’їзді до села, тому хоч Петро і сподівався по-тихому перевірити дурні бабські сни, нічого з того не вийшло.

– Проводжу профілактичні заходи по запобіганню злочинів! – бовкнув бабі Аді перше, що сплило на думку, коли та вийшла зі свого двору на вулицю.

– А я думала, по мою душу… – прошамкала стара поліцейському услід. На подвір’я не повернулася. Стояла біля хвіртки, спостерігала за Петром.

Поліцейський офіцер Килимівської сільської ОТГ Петро Нечитайло залишив службову автівку посеред живої шанівської вулиці, подерся провулком на пагорб за балку, до покинутих обійсть. Людмила і Стаська – за ним. «Невже Стасьці не привиділося зі