Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Так можна з'ясувати оті загадкові явища, коли подібний феномен існує справді, а не є витвором хворобливого марення, — а це також імовірно».

Останні слова я сказав із обережності. Не бувши певен у правдивості повідомлень, я боявся за свою професорську репутацію і не хотів, щоб з мене сміялися американці, вдатні до ущипливих глузувань. А по щирості — я вірив в існування чудовиська.

Мій допис набув широкого розголосу й спричинився до запальних суперечок. У мене знайшлося чимало однодумців. Зрештою, пропоноване в ньому розв'язання проблеми відкривало необмежений простір уяві. Людському розумові властиво творити незвичайні образи велетенських химер. А море — саме те середовище, та єдина найліпша стихія, де ці велети, що проти них земні тварини, слони чи носороги — всього лишень ліліпути, можуть народжуватися й жити. У воді живуть найбільші серед знаних ссавців, і, може, в ній водяться величезні молюски, подоби крабів, що на них і глянути моторошно, стометрові омари або краби вагою на двісті тонн! Хто знає? Колись земні тварини, сучасники геологічних епох, чотириногі, чотирирукі, гаддя та птахи сягали велетенських розмірів, і лише з часом вони помалу-малу поменшали. А чому й справді цих гігантських взірців життя інших епох не може зберігати в своїх глибинах море, котре не улягає ніяким змінам, що їх постійно зазнає земна поверхня? Чому б йому не сховати в своєму лоні останніх цих велетів, що їхні роки вираховуються століттями, а століття тисячоліттями?

Проте я захопився мріями, а це мені аж ніяк не личило. Досить химер! Згодом вони обернулися мені на жахливу дійсність. Повторюю, природа незвичайного явища не викликала вже сумнівів і громадськість визнала існування загадкової істоти, що не мала нічого спільного із казковим морським гаддям.

Коли для нас ця проблема мала єдине науковий інтерес, то практичних людей, здебільша американців та англійців, безпосередньо зацікавлених у нормальному трансатлантичному сполученні, передовсім займала проблема визволення від цього небезпечного чудовиська. Газети, що представляли інтереси промислових і фінансових об'єднань, саме так висвітлювали питання.

Ініціатива належала Сполученим Штатам. У Нью-Йорку стали опоряджувати експедицію з метою вполювати нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» брався негайно вийти в море. Капітанові Фарагуту було відчинено всі військові склади, і він тут же заходився рихтувати судно.

І саме тоді, як наладналися ловити чудовисько — воно зненацька щезло. Два місяці про тварину не було й чутки. З нею не стрічалося жодне судно. Одноріг начебто довідався, що проти нього затівається змова. Про це стільки казалося по трансатлантичному кабелю, і жартівники запевняли, що отой лукавий бестія перехопив якусь депешу та й дав драла.

Отож фрегат спорядили в далеке плавання, забезпечили могутньою китобійною зброєю, проте куди йому вирушати — було невідомо. Нетерпеливились щодень дужче. Аж раптом другого липня прокотилася чутка, ніби судно, яке робило рейси між Сан-Франціско і Шанхаєм, три тижні тому бачило тварину на півночі Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали зволікати жодної доби. Запаси харчів повантажено на судно. Вугілля насипано повнісінькі трюми. Команда — в повному складі. Залишалося розпалити топки, розвести пари й відшвартуватися. Капітанові не подарували б запізнення бодай на півдня. До того ж Фарагут і сам жадав негайно відчалити.

Три години перш аніж «Авраамові Лінкольну» вийти з Бруклінського порту, я дістав листа, де писалося:

«Панові Аронаксу, професорові Паризького музею, готель «П'яте авеню», Нью-Йорк.

Пане добродію!

Якщо ви бажаєте приєднатися до експедиції, уряд Сполучених Штатів матиме приємність довідатися, що Франція в вашій особі взяла участь у цій акції. Капітан Фарагут надасть до ваших послуг каюту.

З щирою сердечністю Ваш Ж. Б. Гобсон, морський міністр».

За кілька хвилин перед тим, як дістати Гобсонового листа, я не більше думав про гонитву за нарвалом, аніж про спробу подолати Північно-Західний прохід7. Та, прочитавши листа шановного морського міністра, я зразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя — вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати од неї людство.

Я щойно повернувся з виснажливої мандрівки, дуже стомився і жадав спочинку. Тільки й мріяв побачити знову свою батьківщину, друзів, своє затишне помешкання при Ботанічному саді, свої любі коштовні колекції. Та ніщо не могло мене втримати. Про все я забув: про втому, друзів, колекції — й не вагаючись прийняв запрошення американського уряду.

«Зрештою, — думав я, — усі шляхи ведуть до Європи, тож нарвал зробить мені ласку й приведе до французьких берегів! Ця гідна тварина залишиться в європейських морях, і я сподіваюся подарувати Паризькому природничому музеєві цікавий експонат — якихось півметра його костяної алебарди».

Але поки що я маю шукати того нарвала на півночі Тихого океану, тобто плисти в протилежний од Франції бік.

— Конселю! — гукнув я нетерпеливо.

Консель — вірний служник, що супроводив мене у всіх моїх мандрах. Я любив цього чесного фламандця, і він платив мені тим самим. Флегматичний з природи, статечний з принципу, справний із звички, він по-філософському ставився до примхливих несподіванок долі: майстер на всі руки, готовий до послуг, Консель, усупереч власному йменню8, ніколи не давав порад, хоч би як їх у нього просили.

Довго бувши в оточенні нашої невеликої групи вчених при Ботанічному саді, Консель похопив деякі знання. В його особі я вже мав неабиякого фахівця з природничо-наукової класифікації; він призвичаївся зі спритністю акробата пробігати всіма східцями, що складалися з груп, класів, підкласів, рядів, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання тим і