Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилася безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг запобігти цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно з яким критичної миті все управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.

От тобі й “не може”! Мало радості з того, що за три роки дії нового закону він, здавалося б, виправдав себе. Випадок з “Сіріусом” показав: роль машини переоцінювати не слід.

Але що ж сталося з кіберштурманом? “Збожеволів” через пошкодження систем логічного контролю? Схоже на це: судячи з гарячкового мерехтіння індикаторів, злагода весь час працює в аварійному режимі, однак не виконує ніяких команд і не відповідає на запитання.

Кім вимкнув лазерний передавач, сів за пульт кіберштурмана і ще раз, майже без надії, натиснув кнопку виклику:

— “Сіріус”, наказую: відповідай, що сталося?!

Стривай, стривай: він почув! Уперше за дві доби спалахнуло зелене вічко над пультом і ввімкнувся динамік:

— Командире, доповідаю…

Голос урвався на півслові, — так, ніби хтось цитьнув на кібера, гостро перетнув його спробу виконати свій обов’язок. І зразу ж по тому на індикаторному табло перебігла ціла серія дуже яскравих таємничих спалахів.

— Нічого не розумію! — роздратовано промимрив Кім і попрямував до астронавігаційної рубки.

Його дружина Аста, навігатор “Сіріуса”, докінчувала обчислення координат астероїда… Мабуть, і в неї щось було не гаразд, бо вона не озирнулася на кроки і лише за кілька хвилин підвела голову:

— Кіме, чудеса, та й годі! Цей астероїд ніде не зареєстровано! Мало того: його орбіта нахилена до екліптики[1] майже на тридцять градусів, а період обертання навколо Сонця — понад сто років… Ну?

Подальші пояснення були зайві. Неймовірно великий нахил орбіти астероїда до площини обертання всіх планет означає, що це небесне тіло, а разом з ним і “Сіріус”, з кожною секундою віддаляється від звичайних космічних трас, отож з кожною секундою зменшуються шанси на допомогу зорельотів рятувальної служби.

— Кіме, цей астероїд, мабуть, гість у нашій Сонячній системі…

— Міжгалактичний корабель?

— Може, й так.

За три роки подружнього життя й спільної праці вони навчилися розуміти одне одного з півслова. Якщо здійсниться висловлене Астою припущення, якщо цей астероїд справді керується розумними створіннями— одразу ж розкриється вся таємничість пригоди. Отже, треба насамперед дослідити космічне тіло, бранцем якого став “Сіріус”.

Надягаючи скафандр, Кім увесь час поглядав на індикаторне табло кіберштурмана. Мерехтіння крихітних вогників дратувало, здавалося цілеспрямовано-ворожим. Навіть те, що тубуси фотоелементів кібера, його “очі”, як завжди, пересуваються вслід за людиною, не випускаючи її з поля зору, сьогодні викликало неприємне відчуття.

— Може… ти лишишся? — неголосно запитав Кім.

— Ти побоюєшся, щоб “Сіріус” не втік без нас у Космос?

— Так.

— Ну, а що ж зможу зробити я, навіть якщо залишуся?

Кім промовчав. Справді, Аста нічим не допомогла б, бо всі пристрої ручного керування вимкнено. Твердолобі з Астроцентру домоглися свого: щоб за критичної ситуації командир корабля не втрутився ніяким чином, і “електронний мозок” кіберштурмана, і енергетично-інформаційну мережу захищено панцирними плитами.

— Ну, гаразд, ходімо… — Кім перевірив спорядження обох скафандрів, підійшов до пульта кіберштурмана. Згідно з інструкцією, слід визначити свого можливого заступника.

— “Сіріус”, увага!

Ні, він таки чує! Знову спалахнуло зелене вічко:

— Слухаю вас, командире.

— Я покидаю борт корабля. Якщо не повернуся, всі права командира візьме на себе Аста, навігатор.

— Зафіксовано, командире.

— На борту людей не буде.

— Зафіксовано, командире.

— А тепер доповідай, що сталося?

— Доповідаю: я одержав…

І знову голос урвався, а по індикаторному табло перебігла буря хаотичних спалахів.

Кім з Астою перезирнулися.

— Мені чомусь моторошно… — неголосно сказала Аста. — Далебі, я зараз починаю розуміти страх наших далеких предків перед невідомим і нез’ясовним… Уже кілька хвилин мені вчувається голос… На диво знайомий розпачливий голос…

Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.

— Хтось кличе на допомогу! — Аста схопила Кіма за рукав скафандра, заплющила очі. — Слухай… Слухай… “Я — паралізований… поспішайте… поспішайте…”

— Заспокойся, люба… — Кім незграбно обхопив скафандр дружини, опустив прозорий щиток на її шоломі. — Заспокойся, це просто через перенапруження нервової системи.

Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім з Астою мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, — таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубилися, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити — тим паче.

— Асто, будь обережна. Не забувай, що тут сила тяжіння в тисячу разів менша за земну.

— Так, любий.

Кім натис на кнопку. Повільно розчинилися товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне