Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

УНР доби Директорії: Дис. канд. іст. наук: Київський національний ун-т ім.. Т. Г. Шевченка. – К., 2003. – 20 с – С. 8. ">[9]. Дарма, що будь-яке, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 90 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло, тим більше у сфері зовнішньої політики. Стверджувати таке – це все одно, що стверджувати, наприклад, ніби Михайло Горбачов у зовнішній політиці продовжив курс РКП(б) на утвердження СРСР «в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок» незалежній Україні, «а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування з усіма народами світу». Дискутувати з цим неможливо в принципі.

Цитовані дослідження, ясна річ, радикально розходяться з фактами та висновками, встановленими раніше іншими дослідниками. Наприклад, доведено, що:

– «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,

– «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,

– нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,

– УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,

– незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянину «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».

Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного»[10]. Якщо зовсім просто, то слід констатувати: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.

З цими висновками до певної – але лише до певної – міри корелюють висновки інші. Наприклад, той, що Трудовий Конгрес був єдиним діючим на той час органом «установчої» влади. Це справедливо лише за умови, якщо вважати це фіктивне збіговисько випадкових людей «органом влади». Важко сперечатися з іншими висновками – і щодо змішування виконавчої та законодавчої влади в одному політичному суб'єкті, в даному випадку в особі «колективного органу» – Директорії УНР, яка від літа 1919 р. була «юридичним» представником лише однієї фізичної особи —Петлюри, і щодо безмежного розширення кола суб'єктів законодавчої ініціативи. До останніх належали і Директорія, і уряд, і окремі міністри, і голови відомств, які не входили до складу кабінету, і Державна канцелярія, щоб мало не здалося – ще й Державний контролер та Державний секретар – тобто кількадесят фізичних осіб. Ще одним оригінальним винаходом стало «закріплення можливості прийняття закону без затвердження вищого органа державної влади – Директорії (тобто Петлюри. —Д. Я.) повторним ухваленням парламенту»[11] (якого не існувало в природі. —Д. Я.).

Отже, справедливим буде твердження, що отці Директорії, її учасники, члени всіх без винятку її урядів не тільки не мали найменшого осмисленого уявлення про принципи державного будівництва, а й створили унікальну систему тотального правового хаосу, політичної безвідповідальності та управлінського безладу на всіх рівнях формальної ієрархії.

Цей висновок автора даної розвідки суперечить, у свою чергу, позиції керівництва авторського колективу, який підготував і видав двотомну документальну збірку, до якої увійшли 622 документи, в тому числі всі журнали Директорії та урядів УНР. Видання побачило світ 2006 р. заходами колективу науковців Інституту історії України HAH України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Дослідного інституту сучасної української історії (Філадельфія). Логічно було би передбачити, що у вступному слові упорядники зроблять спробу, спираючись на висновки останніх на той час досліджень, сформулювати несуперечливу, бодай в основних своїх рисах, концепцію, яка дозволила би скласти адекватне уявлення про роль і місце досліджуваних суб'єктів в історії нашого народу. І такі очікування справдилися. Щоправда, лише частково.

У передмові, що її написав відомий дослідник, заступник директора Інституту національної пам'яті Владислав Верстюк, постулюються 10 засадничих тез:

– антигетьманське повстання було розгорнуто «під гаслами відновлення Української Народної Республіки»,

– УНР «була відновлена в ході антигетьманського повстання»,

– «були зроблені перші кроки до будівництва нових державних структур»,

– «центральне місце в новій системі української влади посіла Директорія, яка стала титульною інституцією відновленої Української Народної Республіки»,

– в Декларації від 26 грудня 1918 р. вона іменувала сама себе «Верховною Владою Української Народної Республіки»,

– в основу цієї Декларації «поклали (хто, де, коли? – Д. Я.) так званий трудовий принцип, який мав увібрати кращі риси радянської та парламентської систем»,

– цей документ «іноді називали “тимчасовою конституцією УНР”» (за цим деперсоналізованим посиланням на авторитет стоять невідомий читачеві архівний документ та спомини одного з прем'єрів УНР Ісаака Мазепи, про якого трохи згодом. – Д. Я.),

– у «конституції» «права та обов 'язки уряду, як і його місце в системі державної влади, не були визначені»,

– «селянський характер української нації, її слабка присутність у містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва»,

– «два роки діяльності Директорії УНР у вкрай несприятливих