Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

– Але…

– Ти не віриш у кохання.

Райян закусив губу. Про всяк випадок познімав ще кілька секунд і вимкнув камеру. І аж тоді розреготався.

– Ось так! Ти виграла квиток до Міннеаполіса, красуне!

Туман над затокою Сан-Франциско розсіявся, вдалині несподівано відкрився острів Алькатрас, оповитий блакитним маревом. Теплий вітер доносив приємний запах моря, долинало постукування фалів на щоглах пришвартованих вітрильників. Джонатан дихав на повні груди. Він любив цю пору літнього дня, коли ранковий туман тане, немов за помахом чарівної палички, поступаючись місцем сяючому сонцю, здавалося б, немислимому ще кілька секунд до того.

Те, що він у неділю опинився на набережній, місці, як на нього, надміру туристичному, було подією радше рідкісною, але сьогодні щось його мимоволі туди потягнуло.

Щоправда, він ненавидів проводити вихідні без доньки, коли через жорсткий закон про один вікенд із двох він залишався самотнім, дуже самотнім. Однак призвичаївся виходити на променад у рідкісні дні Sunday Streets: коли ціла частина міста ставала пішохідною, вулиці нарешті заполонювали люди, що насолоджувалися прогулянкою, та велосипедисти.

Початок ранку виявився нелегким: йому довелося вручну виполювати конюшину в садку, що за будинком, і обприскати залізним купоросом територію з боку вулиці, щоб позбутися моху.

Довкола нього ставало дедалі більше безтурботної публіки у статечному й дружньому настрої. Стрибали дітки, які раз-у-раз вибухали сміхом, злизуючи величезні порції морозива, що стікало по ріжках. Сповнений йодом запах морського бризу час від часу перекривали пахощі вафель і свіжоспечених пиріжків, що линули з недалеких кіосків. У радісному гомоні можна було вирізнити уривки якихось розмов.

Натовп перехожих цілком природно привів його в куток пірса, звідки можна було спостерігати за тюленями, що купчилися на автономних острівцях. Він бачив їх сотні разів, але не міг не зупинитись і поглянути ще раз, коли проходив неподалік. Їхні лискучі тіла тісно тулилися одне до одного, наче ті спітнілі туристи, що штовхалися перед загорожею, намагаючись їх роздивитися, причому перші залишалися цілком байдужими до нездорової допитливості других.

Він не міг не запитати себе, хто нестиме відповідальність, якщо балюстрада не витримає натиску й цікаві посиплються в холодну воду Тихого океану. Підприємство, яке її виготовило? Чи той, хто встановлював? Чи управителі Pier 391, які зробили цей пірс комерційним простором, що приваблює цілі натовпи? Відтоді, як вони стали продавати страховки посеред комерсантів регіону, подібні запитання отруювали його розум. Справжня професійна деформація.

Він ішов своїм шляхом уздовж набережної, час від часу ухиляючись від юнака чи юнки на роликах. Невелика джазова група з блискучими мідними інструментами почала стандартну п’єсу Сіднея Беше. Трохи віддалік чоловік років шістдесяти нервово ляскав по кишенях свого одягу.

– Його немає! – повторював він. – Його немає!

– Ти про що? – запитала жінка у великих окулярах, що стояла обіч нього. – Ти про що?

– Про гаманець! Він зник!

– Напевно, залишив його в готелі. Ти тепер усе забуваєш…

– Та ні… Він у мене був… Я певен… Я… О, ось він! У задній кишені, – промовив він, мацаючи ліву сідницю.

– Ти втрачаєш голову, бідолашний …

Джонатан зворушено глянув на літнє подружжя. Було малоймовірно, що колись він сам пізнає такий тип відносин.

Вони з Анжелою були разом сім років. І коли вона пішла, помилково звинувативши його у зраді, він відчув справжній шок, період пригнічення, тоді самотності і її відсутності.

Дзеленчання велосипедного дзвоника перебило плин його думок.

Оскільки авто з вулиць прогнали, пішоходи й велосипедисти заволоділи їхніми правами, весело заполонивши шосе. Світлофори капітулювали, безнадійно й без упину кліпаючи. Натовп поступово густішав, заповнюючи вулиці й поширюючи свій гарний настрій у найменші закутки міста.

Час від часу Джонатан поглядав на мобільний телефон, перевіряючи, чи не прийшов електронний лист або есемеска. Інколи комерсанти вирішували свої адміністративні проблеми в неділю й тоді посилали йому листи. Навіть якщо вони інколи йому й докучали, ці контакти трішки ослаблювали болісне відчуття самотності. Зайняти голову справами – гарний засіб позбутися думок про власні проблеми, – казав собі Джонатан. Хоча він не почувався щасливим, зате був зайнятим.

Він простував спокійно, аж раптом його увагу привернуло особливо жваве зібрання. Танцівниця вела за собою добру сотню учасників під ритмічну музику, яка линула з високих колонок.

– Вона талановита, чи не так? – шепнула йому старша пані в рожевому широкополому капелюшку. – Це – Бабет, француженка. Вона приходить сюди кожної Sunday Streets, і щоразу залучає все більше людей до танцю. Стільки енергії…

Сам Джонатан мав французьке коріння по матері. Він народився в Бургундії, де частину свого дитинства прожив у невеличкому селі Клюнізуа. Його батько, каліфорнієць із діда-прадіда, там засвоїв таємниці вирощування винограду, працюючи для відомого замку. Там зустрів і ту, що стала йому дружиною. Кількома роками пізніше родина переїхала в округ Монтерей, на південь від Сан-Франциско, де вони взялися доглядати занедбане виноробне господарство. Десятиліття праці дало змогу поволі піднятися, зрештою їхнє вино набуло певного визнання.

Аж одного березневого дня торнадо повністю спустошив виноградник. Через невдале страхування господарство було приречене на крах. Його батько так і не зміг оговтатися.

Веселі танцівники чудово координували свої рухи, в єдиному пориві. Здавалося, їх щось об’єднує. Джонатан відчув, як у нього наростає бажання до них приєднатися, влитися в коло й розчинитись у вабливому ритмі музики. Через недоречну соромливість він завагався, а тоді заплющив очі, дослухаючись до вібрування ударних у його тілі. Він уже був готовий зважитися й зробити крок, як хтось ухопив його за руку. Джонатан смикнувся й розплющив очі. Перед ним стояла молода жінка, тримаючи його руку своїми тонкими, цупкими, матовими пальцями. Циганка. Щупленька, вона майже повністю ховалась у складках свого темного вбрання.

– Я прочитаю твоє майбутнє.

Вона не зводила з нього гарних чорних очей. Погляд був пильним, проникливим, доброзичливим, хоч і без усмішки. Довкола них вирував натовп.

Молода жінка перевела погляд на Джонатанову руку. Її теплі м’які пальці повільно і лагідно, немов пестячи, натиснули й розкрили його долоню. Він відчув збентеження від чуттєвості її дотику. Вона трішки нахилилась над долонею. Він не заперечив, стояв нерухомо, майже насолоджуючись цим вимушеним контактом, йому, звісно, було цікаво почути, що вона передбачить.

Незворушне обличчя циганки відзначалося правильними рисами, довгі чорні вії трішки загинались на кінчиках, а чорне густе волосся було зграбно стягнуте ззаду.

Несподівано її брови спохмурніли, лоб зморщився. Вона повільно підвела голову, обличчя було засмученим. Джонатан вловив її повністю змінений погляд, від чого кров