Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

— Все, вони пішли… — прошепотів я.

— Ну, що робитимемо? — тихо запитав Шуля, знову гикнув і витер розчепіреною рукою вологий лоб.

Я глибоко зітхнув:

— Мабуть, доведеться знову розділитися і добиратися додому поодинці…

— Що? — Шуля проковтнув слину, а його й так чорні очі ще більш потемніли з переляку.

— Слухай, Шулю, — я задумливо почухав потилицю, — мені здається, що вони полюють тільки на мене…

Шуля вирячився на мене і ще раз гучно гикнув і прошепотів:

— Ага! А на біса ти їм здався?

— Не уявляю… — я знизав плечима. — Але план такий: я спробую вибратися першим, ти поки сиди, може, ти їм і не потрібен…

Шуля заперечливо захитав головою:

— Ліпше разом…

— Ні… Я піду сам.

Шуля безпорадно подивився на мене:

— А як ти звідси поїдеш? Біля автобусів геть усе видно…

— Може, на таксі? — припустив я.

— За що? — запитав Шуля.

Я вигріб із кишені жалюгідну купку монет. Струснув ними і запхнув знову в кишеню:

— Скажу, що дома розрахуюся… попрошу.

Шуля недовірливо скривився.

— Ну, не знаю… Діятиму за обставинами… — відмахнувся я від нього.

Ми трохи помовчали. Туристи вже завели іншу пісню. Групка тихо підспівувала гітаристу. Хтось із них витягнув ще й бубон. Від цієї пісні хоч віяло надією:

Кто любит, тот любим,

Кто светел, тот и свят;

Пускай ведёт звезда тебя дорогой в дивный сад…[3]

— Ну, що Шулю, — я стулив кулак, і ми стукнулися зверху й знизу кулаком об кулак — на щастя, — я пішов!

— Давай! — відповів Шуля, досі тримаючи кулак стиснутим.

Я підвівся. І вийшов зі схованки. Гуру хитро примружив на мене очі, а русоголова панянка з сопілкою чарівно всміхнулася.

Спочатку я не бачив «братків». Я йшов спокійно, аби не привертати уваги. Коли я їх засік, то збагнув, що мені доведеться пройти поруч із ними. Вони стояли біля виходу і поки не дивилися в мій бік. Я обережно, майже навшпиньках, попрямував до дверей і хотів тільки одного: щоб вони не оберталися. І я майже встиг. Але за хвилину хребтом відчув на собі погляд, інстинктивно прискорив ходу і почув:

— Он він! Хапай його!

Тоді я побіг не озираючись. Вилетів через розсувні двері, дуже доречно збивши з ніг огрядну тітоньку, яка утворила зі своїми речами потрібну мені кучугуру. «Братки» на хвилину затрималися.

А коли я вискочив на площу — зрозумів, що тікати мені нікуди. На парковку завертав знайомий мені чорний джип. Я гарячково сіпнувся, та назад бігти не було сенсу — там чатували на мене «братки», а попереду — вже відчинялися двері джипа. Мозок напружено шукав вихід. І тут я побачив зовсім недалеко темно-червоне таксі й кинувся до нього.

Я залетів до салону, квапливо зачинив дверцята і благально повернувся до водія:

— Дядечку! Будь ласка, відвезіть мене до міста. Тільки швидше!

Таксист повернув до мене меланхолічне бліде обличчя:

— Відвезти? Тебе?

Потім він моторошно посміхнувся і заблокував двері. І тут до мене дійшло — на цей раз я таки вляпався.

Заклякло я спостерігав, як до таксі повільно підходить незворушний Титанік Мислі. Він зробив знак рукою водію — таксист відчинив двері. Бос витягнув із кишені запакований шприц із якоюсь рідиною, розірвав упаковку і, не дезінфікуючи шкіри, всадив голку мені в передпліччя. Укол був практично нечутним, але майже одразу в моїх очах усе попливло.

— Так буде краще, — трохи здалеку почув я задоволений голос Титаніка Мислі.

Все інше відбувалося як уві сні. Я міг рухатися, але був наче сновида. Запам’яталися в якомусь тумані окремі фрагменти.

…Мене ведуть через літовище. Трап літака. Усміхнена ряба стюардеса з важкою щелепою, як у коняки. (Здається, я завжди мріяв політати літаком, — майнула лінива і неповоротка думка). Крісло в салоні. (Як в автобусі,— пробую здивуватися). Шуля поряд. (Звідкіля він тут?) Чорне провалля. Мене нудить. Титанік Мислі лається й витирається серветкою, що йому простягає лошиця-стюардеса, бо мене знудило на нього. Ще чорне провалля. Мене знову нудить, мені підсовують якийсь паперовий пакет. В роті гірко. Провалля. Ми виходимо з літака. Здається, це Одеса. Щось там таке написано. Та не прочитати, бо мене знову нудить. Думки рвані. Якась машина. Їдемо. Велике місто. Таки, здається, Одеса…

Остаточно я прийшов до тями, коли вже стемніло і ми виїхали з міста. Ми з Шулею сиділи на задньому сидінні, а машину вів Титанік Мислі, більше в салоні нікого не було. І від цього було ще моторошніше. Від Титаніка Мислі віяло чимось незворушно-механічним та безжальним. Ми мовчали. Машина їхала вщерть забитим шосе. З нами до невідомої цілі прямувало безліч навантажених фур, автобусів, автобусиків і легковиків. Вони світилися сяючими ланцюжками фар, що намистом зміїлися по дорозі попереду й позаду, і не було їм кінця-краю. Час від часу сигналили нетерплячі водії. Титанік Мислі намагався не втрачати швидкості, та все одно постійно гальмував, когось обганяючи. Це, либонь, його дратувало — він аж скрипів зубами та час від часу нервово кидав погляд на годинник. Таке враження, що