Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

Мати: Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковно-парафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилася в ШКМ — школі колгоспної молоді. А вже потому спробувала ступити до інституту. Але не так сталося, як гадалося. Потонула на екзамені з математики. Ну, що було робити? Знову пішла до школи — закінчила восьмий клас у Тарандинцях. Це там, де мій Вася кінчав десятирічку Там же я два роки вчилася у школі крою і шиття. Спасибі батькові — продав корову та купив мені швейну машинку. Отак закінчилася моя наука. А шити я навчилася у доброї майстрині-навчительки, моєї землячки Марусі Нестреляй. Я й досі шию. І Василеві шила все крім пальта. А машинка батькова — моя годувальниця — і тепер зі мною. Думаю, що її знають-пам’ятають мої сусіди в Біївцях і в Черкасах.

Поет: Ви знову згадали рідні Біївці. Мені теж припали до душі ваші односельці-біївчани. Адже я проїхав і пройшов тисячі мальовничих сіл на нашій Україні (а ще — в Білорусії, Росії, Башкирії, Казахстані), але ніде не чув стільки пісень і примовок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, а також неповторних, веселих і страшних сільських історій. Деякі з них я чув іще тоді, як ми з Василем приїздили до вас на студентські зимові канікули.

Мати: Це було у тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році Якраз тоді вам, одногодкам, сповнилося по двадцять років… А перед тим ти возив Василя на свою батьківщину…

Поет: Я ніколи не забуду, як серед зими ви пригощали нас (може, хтось і по повірить?) свіжими кавунами. Ті кавуни, вами дбайливо збережені, мені і досі пахнуть теплою піччю і сухою м’ятою із припічка. Відтоді пам’ятаю вашу гостинну селянську хату й теплу піч… І вузеньку стежку, протоптану від хати до річки Удаю… І старенький сільбуд, залущений соняшниковим та гарбузовим насінням… І засніжене Беєве урочище… І ту дзвонкову криницю, оспівану Михайлом Коцюбинським… І стареньку семирічну школу… І Паращину гору… І гору де вічним сном заснув натруджений дід Щербань… Навіть пам’ятаю, як ми із Василем їздили на волах у поле за соломою — і весело перекинулися. І часто згадую страшну сільську історію, яку розповів мені Василь, коли ми їхали над Ревкою — притокою Удаю. Історія про те, як один бієвецький лиходій виказав фашистам чотирьох партизанів, що ховалися в густих очеретах. Той запроданець одержав у нагороду три гектари землі. Але невдовзі у нього померла дружина, загинула уся скотина, почала усихати права нога і права рука. Нещасний перевертень покінчив життя самогубством, утопившись у власній криниці. Жахлива доля перекинчика!

Мати: Старі біївчани говорили, що того лиходія покарав Бог. Але ж говорять, що Бога нема. Отож його покарала справедлива доля. Моя двоюрідна сестра Марія казала, що на людськім горі у рай не поїдеш.

Поет: Я знав і глибоко шанував вашу родичку Марію Петрівну, а також її дочку Любу. Перша знала силу-силенну народних пісень та казок, а друга чудово вишиває рушники. Ви ж бачили, як майстерно Люба вишила Василеві книжки. А вдвох разом вони записали і подарували мені чотири зошити народних переказів, побутових і весільних пісень, які і понині живуть у Біївцях та навколишніх селах. Нещодавно я передарував ці народні перлини у Державний архів-музей літератури і мистецтва України. Я хочу, аби люди, вивчаючи творчість Василя Симоненка, усвідомили, що справжній талант міцно стоїть на живій народній основі. І скільки б ми, письменники, не говорили про народ, від того ми не станемо по-справжньому народними, доки по відчуємо свого родового єднання із такими людьми, як Марія Петрівна. Я ні краплі не сумніваюся: ваш Василь, щоб стати «витязем молодої української поезії», припадав душею до відкритих і забутих народних джерел…

Мати: …І до криниці Коцюбинського, про яку ти згадував, Вася теж припадав. А та криниця, як ти знаєш, стоїть при березі Удаю — недалечко від нашої хати. Ще за мого дитинства там вирували велелюдні ярмарки, усі Біївці потопали у піснях та у вогнях. До нашої криниці, немов на прощу, з усіх усюд збиралися люди у дні десятої п’ятниці петрівчаних свят. Я звернула увагу, що нашу криницю Михайло Коцюбинський намалював у оповіданні «Як ми їздили до криниці» якраз у рік мого народження — 1908 року. Ось послухай, що написав Коцюбинський: «Чорне озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю: одні ідуть, другі виходять. Се та знаменита криниця, до якої з’їздяться люди з далеких сіл і стають табором в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей, що ставлять церкви, монастирі й каплиці в найкращих диких місцях: вони знають, що роблять, — вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах та палили там жертви».

Поет: Про тую криницю — про багату і щедру душу нашого народу — писав також великий історик козацької України Дмитро Іванович Яворницький. Про неї я читав вельми цікаву статтю О. Левицького «Необыкновенная ярмарка» у давньому часописі «Киевская старина», яка закінчувалася такими небайдужими словами: «Честь и хвала людям, спасшим это древнее й крайне оригинальное учреждение!.. Действительно, местное население любит и даже как бы гордится своєю ярмаркою: когда я выражал крестьянам удовольствие по поводу всего виденного на ярмарке, мне говорили с видом нескрываемого удовольствия: «Ніде правди діти — такого ярмарку, як у нас, мабуть, його і на цілім світі нема!»

Мати: Але ж у Василевому дитинстві наша криниця замулилась, вода пропала, а народні ярмарки забулися.

Поет: Під залізною сталінською п’ятою перестало битися усяке народне джерело. Та й де було вирувати народним ярмаркам, коли кожну хату обсіли страшні злидні? Навіть українська народна пісня довгий час ішла у світ незрячим кобзарем… Тільки ось тепер…

Мати: …Тепер я чула, що нашу криницю почистили і відновили народні ярмарки та ігрища.

Поет: Бієвецька криниця знову ожила у дні святкування тисячоліття Лубен — у 1988 році. Я ж побував там трохи пізніше… І коли напився криничної води, то згадав слова великого Пушкіна: «История народа принадлежит поэту». Онде звідки з’явилося народне слово Симоненка, який ніколи не був