Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

знайомим. «Де і коли ми бачились? — напружено міркував обер-лейтенант. — Не інакше, як зустрічалися перед війною». І раптом тривожна думка пронизала мозок: «А що, коли той давній знайомий впізнає мене? Цим одразу ж скористається відомство Гіммлера». Щоб уникнути провалу, відвідування концтабору довелось припинити.

І ось тепер, після трагічної смерті Карла Розе, у розвідника виникла ідея — спробувати використати для зв’язку з Центром саме того матроса. Звичайно, щоб зважитись на такий крок, його треба вивчити, перевірити. Якщо виявиться цілком надійним — відповідно підготувати і, прикривши виконанням завдання «Зондерштабу-Р», переправити через лінію фронту. Варіант реальний і безпечний! Адже задум співпадає з дорученням шефа, який хоче послати в розпорядження харківського резидента добре підготовлену людину з військовополонених.

«Опель» їхав поряд з колоною. Він то зупинявся, то наздоганяв її. Конвоїри насторожено озиралися.

Нарешті, бранці зникли за воротами табору, тимчасово розташованого на іподромі в Карлхорсті. Машина різко набрала швидкість і згубилася в лабіринтах вулиць.

СЛУЖБОВИЙ ЗЛОЧИН

Радянсько-польський та польсько-словацький кордони Петер Розе перейшов у жовтні 1938 року за допомогою контрабандистів.

У Прешові продав золоту обручку. За виручені гроші купив костюм і черевики. На цвинтарі зайшов до порожньої каплички, переодягнувся, а свій брудний одяг та взуття закинув у кущі. Потім зайшов до перукарні, підстригся, поголився. Став схожий на-міського жителя. Того ж дня покинув Прешов і без всіляких пригод поїздом дістався до Праги, а відтіля автобусом у містечко Хеб. Там відшукав чепурний будинок, господареві якого мав представитись племінником Раулем. Натиснув на кнопку дзвінка. На ганку спалахнуло світло, почулися кроки. Двері відчинилися.

— Ви будете Ганс Болдман? — запитав по-німецькому Петер.

— Я Ганс Болдман. А в чому річ?

Розе кинувся обіймати й цілувати його. Пустив навіть сльозу. Господарі розгублено дивились і знизували плечима.

— Даруйте, розчулився. Це — радість. Щастя, що знайшов вас. Я — ваш племінник Рауль, син вашого брата Оскара з Росії. Батька заарештували. Те саме загрожувало й мені. Але я втік за кордон і ледве дістався до вас… Допоможіть. Я довго не докучатиму. Поки знайду роботу, — не даючи опам’ятатись господарям, пояснював, благав нежданий гість.

Підозрілість в погляді Болдмана зникла. Його хвилювала доля єдиного брата, вихорами життя закинутого в Росію, племінника, що втік до Німеччини. Адже його перебування тут не можна було приховати від німецьких органів влади, яка вже діяла в окупованих Судетах. Саме це, як пізніше переконався Рауль, бентежило дядька. Втікача розпитували про батька й покійну матір, про життя в СРСР. Той розповідав про все докладно і дедалі більше завойовував довір’я.

Розмовляли довго. В слушну мить Рауль вийняв кишенькового годинника, колись подарованого Гансом Болдманом Оскарові, й навмисне довго придивлявся, котра година. Дядько Ганс впізнав свій подарунок братові. Він скрикнув і вихопив його з рук, почав розглядати. Годинник остаточно переконав Болдмана, що цей юнак — син його рідного брата.

Дві доби Рауль не виходив з дядькового будинку, відпочивав після важкої дороги. їв, спав. Третього дня дядько з племінником поїхав у Карлові Вари до свого зятя, штурмбанфюрера СС Пайчера, що працював там комісаром політичної поліції. Пізніше Рауль довідався, що ця імперська таємна служба прикривала свою активну діяльність поліцейським мундиром. Мета поїздки — порадитись, як бути далі, куди і кому слід заявити про нелегальний приїзд племінника з Радянського Союзу до дядька в Німеччину.

Пайчер прийняв їх у своєму кабінеті, дуже радо зустрів, обійняв старого Болдмана, запросив сідати. Не питаючи тестя, хто з ним, почав розповідати, що одержав листа від дружини з Берліна. Емма має намір приїхати до батьків у Хеб з дочкою. Він, Пайчер, теж приїде туди, щоб разом відсвяткувати день народження своєї доньки Грети.

— Це для нас, старих, велика радість бачити вас, дорогих, у своєму домі, та ще з такої приємної нагоди, як повноліття внучки. Обов’язково приїздіть, — запрошував Болдман.

— Приїдемо, неодмінно будемо!

Пайчер раптом якось дивно глянув на Рауля:

— А хто цей молодик?

— Ми приїхали порадитись з тобою, — почав Болдман. — Це Рауль, син мого брата Оскара. Він утік з більшовицької Росії, бо його так само могли заарештувати, як батька. Той ще задовго до 1914 року поїхав туди працювати. Мабуть, більшовики його вже знищили, — старий Болдман витер сльозу.

Пайчер кинувся до карафи, налив у склянку води, подав тестеві. Скориставшись цим, Рауль вихопив з кишені хусточку, одвернувся до вікна і теж почав витирати очі. Це справило вигідне для нього враження на Пайчера. Він про щось напружено думав. В кабінеті запанувала тиша. Було тільки чути, як важко дихає старий розхвильований Болдман. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Пайчер узяв трубку й пригніченим голосом сказав:

— Сьогодні зайнятий. Заходьте завтра о десятій. — І поклав трубку. Тоді підійшов до юнака, обійняв за плечі й тихо заговорив:

— Не журися, друже. Ти тепер на батьківщині, заживеш новим життям, і все буде гаразд.

— Але ж я народився…

— Для таких німців, як ми, це не має значення. Твій батько німець, ти німець, і тепер Німеччина стане твоєю батьківщиною.

— Про це я мріяв. Німеччини ще не знаю, але батько виховував у мені любов і гордість за свою батьківщину. І я готовий; бути таким, як мій батько.

— Похвально! — з піднесенням вигукнув Пайчер. — Правда, подібна заява не звільняє мене від обов’язку знати про тебе все, що знаєш ти. Вибач, що звертаюся до тебе на «ти», але ж ти годишся мені в сини.

Як Рауль і чекав, комісар тут же звелів йому розповісти все про себе, рідних. Цікавився, чим ті займались, довго розпитував про причину арешту батька, виявив інтерес до того, чи знав хто про намір хлопця втекти з Росії, хто і в чому допомагав при втечі зокрема при переході кордонів, як пробирався до Судет…

Перед цим юнак звернув увагу, як Пайчер нагнувся праворуч за столом, провів рукою під стільницею, потім узяв книжку, що лежала перед ним, і переклав у верхню