Читати книгу - "Операція «Ліра»"

Кассіні довго вивчав рядок, написаний розгонистим виразним почерком. Потім підвів очі.

— Сеньйори, на стрічці рука Нікколо Паганіні. Ручаюсь честю вченого.

Вожірар шанобливо взяв котушку з професорових рук і насадив її на апарат, протягнув стрічку через щілину і закріпив на другій котушці. Потім натис на маленький червоний важілець і привів його у горизонтальне положення.

Звідкись із самого нутра апарата почулося шипіння. Воно посилилось, потім послабшало і враз припинилось. Тихий, майже нечутний хрипкий гортанний голос виразно промовив італійською мовою:

— Я, Нікколо Паганіні, зіграю своє каприччіо для пана Педро Бадахоса і Урреага… сьогодні, 22 листопада 1830 року.

Всі, хто перебував у гробниці, глибоко зітхнули. Голос Нікколо Паганіні! Потому зазвучала скрипка. П’яте каприччіо C-dur! Запаморочливий темп. Кришталево чиста інтонація. Динамічні хвилі, що набігають одна на одну…

Каприччіо закінчувалося. Кассіні підтримував голову обома руками, Аллегре спирався на саркофаг, Вожіpap сидів навпочіпки біля апарата і не зводив з нього очей. Торквемада стояв із заплющеними очима біля виходу з підземелля.

Останні звуки. Хроматичний зліт угору, вниз. Хвилинка тиші. Потім глибокий звучний голос заговорив французькою мовою.

— Ви слухали найвеличнішого скрипаля у світі — Нікколо Паганіні. Він грав лише для мене і зажадав, щоб я знищив цей запис перед смертю. Я не міг цього зробити. Але вжив заходів…

Подальші слова потонули в наростаючому шипінні. Потім в апараті щось клацнуло. І… страшенний вибух розметав гробницю, розтрощив всі речі і людей та поховав їх поряд з доном Фернандо Бадахосом і Урреага. Детонація розкидала уламки по вирубці. Клаптик вузенької стрічки сірого паперу злетів угору і застряв у гілці покривленої сосни з червонуватою корою.

Телефон задзвонив саме в ту хвилину, коли я хотів піти спати.

— Петро? Це Ігор. Послухай, мені треба з тобою порадитися… можеш зайти до мене?

— Зараз?

— Так, йдеться про дуже важливу справу. Не барися.

Чекав мене на хіднику перед будинком. Потис мені руку й затягнув у під’їзд.

— Чоловіче, мені вже несила терпіти. П’ять років у поті чола рахував, креслив, конструював; терпляче починав усе знову, коли щось не виходило. А тепер… коли все готово… Мене пожирає нетерплячка, як дітей перед Різдвом.

Говорячи, він переступав через три сходинки одразу, я ледве встигав за ним. На п’ятому поверсі він зовсім захекався, і я нарешті зміг запитати — трохи роздратовано — в чому власне справа. Він не сказав нічого, одімкнув двері квартири, дав знак, щоб я зачекав у передпокої, і зник у кабінеті. Одразу ж з’явився знову і мовив ласкаво і дещо благально.

— Заплющ очі.

Я знаю Ігоря. Це добрий хлопець. Але трохи… дивак. Дуже норовистий. Тому я лише знизав плечима й задовольнив його прохання. Він підштовхнув мене кудись через поріг, об який я спіткнувся, а потім посадовив на стілець.

— Уже! — проспівав дитячим голосом.

В кімнаті було темно. Приблизно за два метри переді мною світився матовим світлом телевізійний екран. Ігор зашепотів мені:

— Скажи щось!

— Навіщо ця комедія? — спитав я вголос.

Тої ж миті ліворуч спалахнуло зелене світло, і на екрані з’явилися гарно виписані школярським почерком слова мого запитання.

— Фоноскрипт, синхронний запис звуку, — майнуло у мене в голові, — в цьому нема нічого нового. Але фраза на кінескопі відпливла вліво, і на її місці з’явилася інша, написана ще красивіше, просто-таки каліграфічно:

«Ігор хотів вас здивувати, пробачте йому, будь ласка. Він казав, що ви будете першим, кому він мене представить».

— То що? — озвався Ігор. — Що ти на це скажеш?

Клацнув вимикач, і з темряви проступили знайомі обриси кабінету мого приятеля. Знайомі — за винятком одного предмета у формі невеликого піаніно з кінескопом на чільній стінці, на якому саме зараз з’явився новий напис на цей раз гарним курсивом, як на візитних картках.

«Дозвольте відрекомендуватися. Я — ОСКАР».

— Так я його називаю, — почав Ігор, відповідаючи на зливу моїх запитань. — Ортоскопічний семантокібернетичний автореактор, скорочено ОСКАР. Думки про нього почали непокоїти мене ще п’ять років тому. Майстрував тоді в інституті всякі кібернетичні іграшки: черепаху, мишу в лабіринті… Та скоро це перестало мене тішити. Завжди вважав техніку передусім засобом, ніж метою. Штучні сигнальні системи, механічний принцип місткості пам’яті… все це так, але мене найбільше цікавили психологічні наслідки. Чи зрозумів ти мене?

Ось хоча б питання таланту. Я вивчав морфологію хромосомів та систематику генів, Менделя, кванти спадковості та філогенез і тисячу інших як цікавих, так і нудних речей. Мені пощастило перевірити в лабораторних умовах амнестичне явище, яке кілька років тому спостерігав Пархоменко. Потім я зробив перший ТС, талантоскоп, щось на зразок детектора, або вимірювача людської обдарованості.

Носив його тишком на виставки, у театр, на концерти… ось тут маю цінні матеріали. — Ігор постукав по товстих папках, повних таблиць і діаграм, — ти б подивився, як вони відрізняються іноді від громадської думки…

Потім я взявся за набагато важчу справу: конструювання штучного талановитого організму. На це пішло кілька років важкої праці, зате тепер усе готово… Гадаю, що я досяг поставленої мети. Певна річ, машину треба випробувати. І тут я згадав про тебе.

Я висловив свій сумнів у тому, чи можу стати в пригоді.

— Машина — це tabula rasa. Вона ще нічого не знає, але вміє логічно «мислити» і має певні — хоча досі ще не перевірені — передумови для того, що я назвав би психофізичною паралеллю розвитку таланту. Треба дати їй елементарні знання: сама оброблятиме їх далі, бо засвоює дуже швидко. Мені потрібен доцільний спосіб