Читати книгу - "Аґрус"

є благо, говорив я, без неї не можна, як без повітря, але треба почекати. Еге ж, я говорив так, а тепер питаю: в ім'я чого ждати?—спитав Іван Іванович, сердито дивлячись на Буркіна.— В ім'я чого ждати, я вас питаю? В ім'я яких міркувань? Мені кажуть, що не все зразу, всяка ідея здійснюється в житті поступово, в свій час. Але хто це говорить? Де докази, що це справедливо? Ви посилаєтесь на природний порядок речей, на законність явищ, але ви є порядок і законність в тому, що я, жила, мисляча людина, стою над ровом і жду, коли він заросте сам чи затягне його мулом, тоді як, можливо, я міг би перестрибнути через нього або збудувати через нього міст? І знову-таки, в ім'я чого ждати? Ждати, коли несила жити, а проте жити треба і хочеться жити!

Я поїхав тоді від брата рано-вранці, і відтоді для мене стало нестерпно бувати в місті. Мене гнітить тиша і спокій, я боюсь дивитись на вікна, бо для мене тепер нема тяжчого видовища, як щасливе сімейство, яке сидить навколо столу і п'є чай. Я вже старий і нездатний для боротьби, я нездатний навіть ненавидіти. Я тільки болію душею, роздратовуюсь, досадую, ночами у мене горить голова від напливу думок, і я не можу спати... Ах, коли б я був молодим!

Іван Іванович пройшовся схвильовано з кутка в куток і повторив:

— Коли б я був молодим!

Він раптом підійшов до Альохіна і став тиснути йому то одну руку, то другу.

— Павле Костянтиновичу! — промовив він благальним голосом.— Не заспокоюйтесь, не давайте усипляти себе! Поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтесь робити добро! Щастя нема, і не повинно його бути, а коли в житті є смисл і мета, то смисл цей і мета зовсім не в нашому щасті, а в чомусь розумнішому і значнішому. Робіть добро!

І все це Іван Іванович промовив з жалісною, благальною усмішкою, ніби просив особисто для себе.

Потім усі троє сиділи в кріслах, в різних кінцях вітальні, і мовчали. Оповідання Івана Івановича не задовольнило ні Буркіна, ні Альохіна. Коли з золотих рам дивились генерали і дами, що в присмерках здавались живими, слухати оповідання про бідолаху чиновника, який їв агрус, було скучно. Хотілось чомусь говорити і слухати про витончених людей, про жінок. І те, що вони сиділи у вітальні, де все — і люстра в чохлі, і крісла, і килими під ногами — свідчило, що тут колись ходили, сиділи, пили чай оці самі люди, які дивились тепер із рам, і те, що тут тепер безшумно ходила вродлива Пелагея,— це було краще за всякі розповіді.

Альохіну дуже хотілося спати: він устав по хазяйству рано, о третій годині ранку, і тепер у нього злипалися очі, але він боявся, як би гості не стали без нього розповідати щось цікаве, і не йшов. Чи розумне, чи справедливе було те, про що тільки-но говорив Іван Іванович, він не вникав; гості говорили не про крупи, не про сіно, не про дьоготь, а про щось, що не мало безпосереднього зв'язку з його життям, і він був радий і хотів, щоб вони продовжували...

— Але пора спати,— сказав Буркін, підводячись.— Дозвольте побажати вам спокійної ночі.

Альохін попрощався і пішов до себе вниз, а гості лишились нагорі. Їм обом приділили на ніч велику кімнату, де стояло двоє старих дерев'яних ліжок з різними оздобами і в кутку було розп'яття з слонової кості; від їх постелей, широких, прохолодних, які стелила вродлива Пелагея, приємно пахло свіжою білизною.

Іван Іванович мовчки роздягся і ліг.

— Господи, прости нас, грішних! — промовив він і вкрився з головою.

Від його люлечки, що лежала на столі, дуже пахло тютюновим перегаром, і Буркін довго не спав і все ніяк не міг зрозуміти, 8відки цей тяжкий запах.

Дощ стукотів у шибки цілу ніч.

1898