Читати книгу - "Гордієві жінки"

– «Клятий метеор», так він казав, – виправила Мію старшунка.

Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому.

– Не думаю, що то з великої злості він так казав, – захистила предка. Мії не подобалася ця розмова, не любила вона насправді ні спогадів, ані мрій. Любила теперішність, хоча й залежала від минулого, бо всі ми звідти. Тільки дехто з минулим уміє розпрощатися, з теперішнім скомпанувавшись,[10] а дехто з ним, як із другом незамінним, до самої старості попідруки йде, не розчувши, що насправді то – недруг. Бо друг не сковує, а розковує, не обтяжує, а звільняє – чи від дурних думок, чи від руйнівних комплексів. Мія потайки це розуміла, але зізнатися в тому боялася. Як і сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усіма його наслідками, як безцінну, хоч і надміру важку ношу.

Навіщо Лія почала цю розмову?

– Для діда обізвати когось було, як «добрий день» сказати, – тим часом засміялася Мія, бо їй, попри все, хотілося нині співати й танцювати.

Лія тим часом повела далі:

– Думаєш, Андрій їх узяв? – врешті глянула в очі сестрі-близнючці.

– Айдер, – виправила Мія сестру, звівшись на ноги й відвівши вбік погляд. – Його насправді звати Айдером, – стала розминатися, ніби на шкільній ранковій зарядці.

– Так, але це, певно, тільки ти одна з «триквартирника» й знала. Усі завжди казали на нього «Андрій»…

– Ні, він тих кульчиків[11] не взяв, я впевнена, – відповіла Мія. – Я зняла їх, бо думала, що з вух повипадають через мою біганину й пірнання. Поклала їх у кишеню дідової сорочки. Він мені віддав її назовсім, голубу таку, маєш пам’ятати…

Лія кивнула на знак згоди. Мія продовжила:

– Той час я не люблю згадувати, – струснула рудою чуприною. – Нічого доброго тоді взагалі не було! Ніде! Ні вдома, ні в школі! Хочу забути, викинути з голови той кінець дев’яностих, коли вчителям по півроку не давали зарплат і ми жили голі-босі! – Мія спалахнула, мов сірник, але хутко стишилася. – Ходили, у чому було… Позориська-посміховиська, – з усміхом видала останні слова. Бо раптове згадування того, що зараз вона виглядає «на всі сто», миттєво втішило й осяяло її серце, як кімнату – увімкнене поночі світло. Будь-які прикрі спомини про колишнє безгрошів’я розтавали в раптовій видноті, як і ненависна їй темінь. Мія любила яскравість у всьому.

– Я ходила в бабиній кримпленовій квітчастій спідниці – найгарніша у її гардеробі була, з неї сарафан мені вийшов, пам’ятаєш? – Лія й собі усміхнулася. – Нічого, проходила в ньому до школи весь шостий клас!

– Бо мала була, – відказала на те Мія, і додала: – Що ми тоді розуміли? Нічого ми не розуміли. Ніхто тоді думати нас не вчив. Усе треба було запам’ятовувати, вчити напам’ять, зазубрювати, закарбовувати, цитувати, знати спросоння, як алфавіт.

– …як табличку множення, – виправила Лія.

– Або як табличку множення, – погодилася сестра. – Що нам казали, те мали знати. Ні більше, ні менше. Знаєш те, що тобі наказано знати, – молодець! Знаєш менше – погано. Знаєш більше – теж погано, бо забиваєш голову не тим, чим треба, воно тобі в житті не пригодиться… Так і жили.

– Може, ми й не розуміли нічого, але знали, що добре жити – то таки не так, як ми жили, що то якось по-іншому. Але згадай нашу Софію, – Лія завела мову про найстаршу сестру. – Їй уже двадцять чотири було, а вона в дідових перешитих штанях у школу до учнів ходила… Згадай, як баба ті штани обрізала й уручну вшивала… Сірі такі, з кантами…

– І материні всенькі грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилітали, – дещо нагнівано проскрипіла Мія.

– Що вже зробиш?! – спокійно відреагувала на те Лія. – Все, що спочатку, «за Союзу», вона передавала нам, дід на книжку клав… І всі ті гроші пропали. А потім… Потім вона, казав дід, нічого й не заробляла насправді. Ті заробітки з гастролями на словах більше були, ніж на ділі. Вона ж із хором уже потім співала, а не сама. Хворіла багато… Лікувалася… На те й гроші, певно, витрачала… А що з того правда? Вже й не дізнаємося…

– До речі, у моїй шафі та дідова голуба сорочка досі лежить. Я її часом вдягаю, – зненацька видала менша з близнючок.

– Вдягаєш? – щиро здивувалася Лія. Бо думала, що то тільки вона вдається до таких сентиментів.

– Коли сумую за ними, то вдягаю, – то так про діда-бабу Мія сказала. – А ще, знаєш, що роблю?

– Що? – Лія вже не знала, що й думати.

– Пирскаю в кімнаті дідовим «Трійним одеколоном», – Мія знову заляскотіла, мов підірвана петарда. – Ну, як пирскаю, – трохи втихомирившись, вона взялася деталізувати й демонструвати сказане. – Нахиляю ту майже спорожнілу пляшечку, що валяється в шухляді, у моєму столі, й роздмухую по хаті краплю-другу жахливого насправді запаху, – на тих словах дівчина не просто скривилася, а й здригнулася від згадки про неприємний аромат.

– Міє, ти мене дивуєш, – зізналася сестра.

– Зате правдою, – відповіла на те менша з близнючок і тихо всміхнулася. – Отак дід Гордій навідується до мене в кімнату…

– Ти справді за ними сумуєш? – ще зчудованіше перепитала Лія, уважно подивившись на сестру. Досі вона була впевнена, що кожна з них, сестер Маковій, хоч і любили своїх діда-бабу, та водночас хотіли забути бідове й тяжке з ними життя. Проте зробити це було важко: все на хуторі про них нагадувало. Зокрема, найяскравіші, найчіткіші спогади миттєво переносили дівчат у час, коли вони були безвольними гвинтиками в руках дорослих – родичів і вчителів, – хоч і старалися зберігати цю пам’ять у найдальших і найтемніших закутках своїх шаф та шухляд.

Те, що Мія «приводила» діда до себе в кімнату, неабияк здивувало Лію. Невже сестра теж продовжувала любити авторитарного й нестерпного при житті предка?

«Але чому тут чудуватися, – подумала допіру. – Ти ж, Ліє, так само не зненавиділа своє минуле… Думала, що Мія зможе? А якщо вона зможе, то й ти переймеш її вміння?… Ні, вона лише твоя сестра-близнючка. Не вчителька тобі й не приклад для наслідування. Така, як ти. Тому із себе почни…»

– Ну, так, іноді сумую, – Мія хтозна-чого засоромилася. – Так-от, – рятуючи себе од шаріння, хутко вернулася до теми найпершого «гранатового» спогаду. – А під дідовою сорочкою на мені був купальник. Я, біжучи стрімголов до річки, де ви з Айдером уже були, забула, що хвилину тому поклала в кишеню