Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

аж застогнав. Відновивши рівновагу, він обережно поставив трактат на місце і поволеньки обернувся. І аж тепер усвідомив, на яку піднявся висоту. Ще коли він вилазив на аналой, страшенно розгойдавши летючого столика, гальмівний важіль, либонь, зсунувся, бо ланцюг, на якому тримався аналой, виявився весь розкручений. Рук опинився в пастці — на летючому аналої, що колихався аж під самим склепінням, вище за решту аналоїв. Не дивно, що його заскочили. Відтак він глянув униз — і проковтнув гіркий клубок. Чому, чому саме Ледмус Сквінкс мав спіймати його на гарячому?

Внизу стояв огрядний чолов’яга з червоними очицями та кущуватими бачками. Сквінкс був одним із кількох бібліотечних професорських помічників і великим причепою. Його не любили, і то не без підстав, бо Ледмус Сквінкс славився своєю пихою та марнославством. Він любив лад і затишок, а ще, постарівши, відкрив у собі виразний нахил шалатися, де треба й не треба, трусячи своїм дедалі грубшим салом.

— Ану спускайся! Мерщій! — гаркнув він.

Рук безпорадно дивився на червонопикого гладуна. Той стояв, узявши руки в боки, і губи йому кривила глузлива посмішка. Обидва знали, що Рукові не спуститися без помічникової підсобки. Славився своєю пихою та марнославством. Він любив лад і затишок, а ще, постарівши, відкрив у собі виразний нахил шалатися, де треба й не треба, трусячи своїм дедалі грубшим салом.

— Я… я не можу, пане!

— Отже, по-перше, тобі не випадає там сидіти, чи не так? — зловтішно запитав Сквінкс. Рук похнюпився. — Чи не так? — проскрипів професорський помічник.

— Н-не випадає, пане, — обізвався Рук.

— «Не випадає, пане!» — перекривив його Сквінкс. — Ти не повинен був туди залазити. Чи ти хоч знаєш, скільки правил і приписів ти порушив, Руку? — Він звів лівицю і почав лічити на пальцях. — По-перше, летючі аналої не можна використовувати в часовому проміжку між гасінням світла та сигналом будильного ріжка. По-друге, летючими аналоями не можна користуватися, якщо немає ще когось, хто пускав би в рух корбу. По-третє, хоч би там що, — просичав він, виразно карбуючи кожне слово, — бібліотекарський учень не повинен залазити на летючий аналой. — Він погрозливо осміхнувся. — Чи треба ще продовжувати?

— Ні, пане, — відповів Рук. — Прошу вибачення, пане, але…

— Сиди тихо! — урвав Сквінкс. Тепер він зосередився на корбовому колесі й усе крутив і крутив його, гучно пихкаючи, аж поки летючий аналой опинився на рівні посадкового майданчика. — А тепер вилазь! — звелів він.

Рук ступив на Чорнодеревний міст. Сквінкс схопив його за обидві руки і шарпнув до себе, аж учень і помічник професора мало не стукнулися носами.

— Я не потерплю такого непослуху! — загримів Сквінкс. — Такої непокори! Такого кричущого нехтування правил! — Він глибоко вдихнув повітря. — Твоя поведінка, Руку, абсолютно неприйнятна. Як ти посмів бодай подумати про те, щоб читати бібліотечні трактати! Їх писано не для таких, як ти. — Помічник професора неначе випльовував слова зневаги. — Ти! Простий бібліотекарський учень!

— Але ж… але ж, пане…

— Мовчати! — вереснув Сквінкс. — Спочатку я спіймав тебе на порушенні найсуворіших бібліотечних правил, а тепер ти ще дозволяєш собі нахабно огризатися! Невже немає меж твоєму зухвальству? Я запроторю тебе до карцеру! Звелю закувати в кайдани і відшмагати… Я тебе…

— Щось сталося, Сквінксе? — урвав його чийсь немічний, але владний голос.

Помічник професора крутнувся на місці. Рук підвів очі. Біля них стояв Альквікс Венвакс, старенький професор-бібліотекар. Кістлявим пальцем він поправив окуляри в себе на носі й свердлив поглядом помічника професора.

— Кажу, щось сталося, Сквінксе? — перепитав він.

— Нічого такого, з чим би я не дав собі ради, — відрубав Сквінкс, випинаючи груди.

— Радий це чути, Сквінксе, — кивнув головою Альквікс. — Вельми радий. — І, помовчавши, додав: — Хоча дещо мене таки непокоїть.

— Що ж саме, пане? — запитав Сквінкс.

— Ба! Щось тут мені причулося, — провадив Альквікс. — Щось про карцери та заковування в кайдани. А також… про що ж воно пак іще? Ага, про шмагання!

Сквінксове і так червоне одутле обличчя тепер аж побуряковіло, і з усіх пор повиступали краплини поту.

— Я… я… я… — тільки й пробелькотів він. Професор посміхнувся.

— Далебі, було б зайвим нагадувати вам, Сквінксе, що ви як помічник професора не маєте права присуджувати покарання. — Він замислено потер своє праве вухо. — Ба, як на мене, самі такі намагання є карною провиною.

— Я… я… себто я не мав наміру. — гарячково пролопотів Сквінкс, і Рук мусив закусити спідню губу, аби не засміятися. Втішно було бачити, як принижено намагається викрутитися цей задирака професорський помічник. — Але ж, пане, — обурено запротестував Сквінкс, трохи зібравши думки. — Цей хлопець порушив усі можливі правила! — Голос його зазвучав певніше. — Я спіймав його на гарячому, коли він сидів нагорі, на летючому аналої, і читав. Читав! Читав академічний трактат! Та він…

Альквікс обернувся до Рука.

— Що… що ти робив? — грізно запитав пан професор. — Ну, це міняє справу, чи не так? Подумати тільки: читав! — І, обернувшись до помічника професора, що весь аж сяяв з утіхи, додав: — Я розберуся, Сквінксе. Можете йти.

Огрядний Ледмус Сквінкс подибуляв собі геть, а Рук неспокійно чекав, коли ж Альквікс зверне увагу на нього. Пан професор і справді виглядав страх сердитим. Таке було зовсім на нього не схоже, і Рук подумав, чи не зайшов він задалеко цього разу. Одначе, коли пан професор нарешті повернувся до учня обличчям, в очах його мерехтіли веселі вогники.

— Руку! Руку! — докірливо мовив старий. — Знову допався до трактатів, га? Що ж нам тепера з тобою робити?

— Даруйте, пане, — залебедів Рук. — Просто мені…

— Та знаю, Руку, знаю, — відмахнувся пан професор. — Жадоба знань — могутня сила. Але надалі… — Він замовк і скрушно похитав головою. Рук затамував подих. — Надалі, — повторив Альквікс, — просто не попадайся!

І захихотів. Рук засміявся слідом за ним. Та за мить професорове обличчя знову