Читати книгу - "Дикий собака Динго"

Зміни сталися несподівано. Табір вирішили закрити, а дітей одвезти в місто, бо лікар сказав, що нічна роса дуже шкодить здоров'ю. Адже була вже осінь.

І справді, поменшало літніх трав, і ось уже протягом усього тижня вранці намети вкривались інеєм, а в лісі на листі дерев до полудня висіли краплини роси, геть усі отруйні, наче гадюки.

Проте путь, що чекала на Таню, була недалека. Власне, це була та сама дорога, якою учора із шумом проїхав автобус. Хоча дорога вибігала з лісу, зникала в лісі і була зовсім нова, але сьогодні на ній курився порох — кременистий порох, який навіть старі ялиці, що росли обабіч шляху, ніяк не могли ввібрати. Вони тільки відмахувалися від нього своїми синіми лапами.

Таня добре бачила це, простуючи позад усіх у золотавій куряві. Поряд ішов Філько із своїм батьком, і останнім — олень. Тварині також не подобалася курява і голосні мідні труби, у які щопівгодини сурмили табірні музики, які йшли за возами з поклажею. І, коли мимо на танках проїхали червоноармійці і крикнули дітям «ура», олень сильно напнув налигач, висмикнув його з рук мисливця і зник у лісі між стовбурами високих сосон разом із в'юком. А саме у цьому в'юці лежали найдорожчі речі Філька і Тані.

Оленя довелося шукати.

Вони знайшли його серед тонких беріз, що так само, як і він, тремтіли від страху.

Довго не хотів олень виходити з лісу. Коли нарешті мисливець вивів його знову на шлях, музики вже не було чути і курява осіла на те саме каміння, з якого знялася. І ялиці не махали вітами.

Табір пішов далеко вперед.

Не що інше, як саме це, спричинилося до того, що, прийшовши в місто з полотняною торбинкою за плечима, у тапочках, подертих об гострий щебінь дороги, Таня вдома нікого не застала..

Мати, не дочекавшись її, пішла, як завжди, на роботу в лікарню, а стара нянька прала на річці білизну. Ворота були розчинені.

І Таня зайшла на своє подвір'я.

Та чи багато подорожньому треба? Напитися холодної води, посидіти на траві, звісивши руки на землю. Ось під парканом трава. Вона потоншала, її припалила нічна паморозь, але надвечір і в ній стрекочуть коники, що невідомо як потрапили в місто. А ось і вода. Правда, нона не біжить, не струменить. І взимку і влітку вона стоїть посеред двору в бочці, прикутій до старих саней.

Таня витягла затичку і дала напитися квітам, змочивши їхнє коріння, вкутане білим мохом. Потім напилася сама і підійшла до дерев, що росли праворуч од ґанку. Широка ялина і береза з тонкими гілками тихо стояли поряд. Ялина була ще гарна. Затінку від неї вистачало на мівдвору, навіть більше. Але береза! Вона вже починала жовтіти.

Таня помацала її білий стовбур, усіяний наростами.

«Що це? Вже осінь?» — подумала дівчинка.

І береза зронила зморщений лист у її підставлені долоні.

«Так, так, — сказала Таня сама до себе, — це справді осінь. Проте півники під вікном ще стоять. Можливо, й мої лілії трохи постоять. Але де ж усі наші?»

В цей час вона почула поряд тиху метушню і муркотіння. Це стара кицька Козак привела своїх котенят, щоб вони поплигали перед Танею. За ними прибігла качка з черв'яком у дзьобі.

Котенята за літо виросли, і найменшеньке, на прізвисько Орел, вже не боялося ні черв'яків, ані качки.

Потім у хвіртку зайшов пес. Він був маленький, але з великою головою, і було йому років із десять.

Помітивши Таню, пес зупинився біля воріт, і в його старечих сльозавих очах засвітився сором — йому було совісно, що не він перший довідався про повернення дівчинки. Мимоволі пес ворухнувся, ніби хотів повернути назад, не помітити її. Адже й такі випадки трапляються в собачому житті. Він було рушив до водовозки, навіть не крутнувши хвостом.

Але всі ці хитромудрі заміри розлетілися вщент, тільки-но Таня покликала його:

Тигр!

Пес одразу підстрибнув на коротких ногах і кинувся до дівчинки, тулячись до її колін.

Таня довго гладила Тигра по голові, вкритій короткою жорсткою шерстю, під якою виступали старечі горби.

Так, усі вони були літні й кволі істоти, хоч імена мали грізні.

Таня з любов'ю дивилася на собаку.

А коли звела очі, то побачила няньку, теж літню жінку. Глибокі зморшки зорали її обличчя, погляд уже потьмянів за довге життя.

Поставивши на землю відро з білизною, нянька поцілувала Таню і сказала:

Яка ж ти чорна стала, немов твій Філько. А мами вдома немає. Ждала, ждала — не діждалася, пішла на роботу. Самі з тобою лишилися. Ми завжди самі. Хочеш, я самовар поставлю? А може, попоїсти чогось? Просто не знаю, чим вас там у таборі годували. Мабуть, і не проковтнеш.

Ні, Таня не хотіла їсти.

Бона віднесла до хати свою торбинку, пройшлася по тихих кімнатах, помацала на полиці книжки.

Так, правду казала нянька. Таня часто лишалася сама — господаркою свого дозвілля й бажань! І тільки нона знала, як ця воля гнітила її. У неї немає ні сестер, ні братів. І мами вдома дуже часто немає. Груди стискає гірке і ніжне