Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

справою, а серйозного почуття в нього не було. Так в усякому разі вважав сам Ільїн. Тому він ставився до Ганки по-дружньому, але поблажливо, як до дитини. Дівчина вже звикла до частих змін у настрої свого квартиранта, який, залежно від успіхів і невдач по службі, приходив додому то збуджений, а то мовчав годинами. Вона інстинктивно вгадувала в ньому вразливу натуру і, мабуть, симпатизувала високому ставному пожильцю. В шістнадцять літ часто захоплюються красивою зовнішністю, показним лоском, але молодість має і свої переваги: саме в цьому віці почуття людини найчастіше бувають безпосередніми і щирими.

Ганка хоч і зверталася до Ільїна просто по імені, але вже по-дівочому соромилась і трохи побоювалась його.

— Добрий день, Ганко, — привітав Ільїн дівчину.

— Добрий день, Андрію. Ходімте зі мною на лижах у ліс. Там чудово! Згода?

Ганка підійшла до Ільїна і запитально глянула на нього. На її довгі вії впало кілька сніжинок. Андрій мимоволі задивився на неї. Тиша, що настала після слів Ганки, розбудила капітана, він зітхнув і з жалем сказав:

— Не можу, Ганно, справи.

— «Справи, справи», — передражнила дівчина. — А коли відпочивати? — і, не чекаючи відповіді, побігла.

Ільїн постояв хвилинку, але мороз почав щипати за щоки, і він поплентав до хати.

Христина Іванівна поралася біля печі. На привітання пожильця вона відповіла надто вже люб’язно і ласкаво. Іншим разом Андрій обов’язково помітив би, що жінка чимось стурбована, хоча й намагається приховати це. Але тепер, після зустрічі з Ганкою, Ільїн, сам того не розуміючи, був неуважний, тому й не звернув уваги на настрій хазяйки. Зайшовши в свою кімнату, він розстебнув ремінь, скинув чоботи і ліг на вузьке залізне ліжко. Втома зборола його, і Андрій одразу заснув під розмірене цокання ходиків, яке доносилося з хазяйської половини.

III

Через глухі лісові хащі продирався чоловік. Похмурий сіренький день хилився на вечір, в густому ялиннику темнішало, але чоловік ішов досить впевнено. Відчувалося, що ці місця він добре знає. Вибравшись на невеличку галявину, невідомий озирнувся й тихо свиснув.

У відповідь з-під широко розкинутих віт величезної ялини теж почувся свист, а потім з’явилася постать з автоматом в руках і неголосно спитала:

— Хто?

— Свої, Петре, — відповів прибулий.

— Чапка тут?

— Іди, чекає.

Чоловік з автоматом підійшов до великого гладкого пня, насилу зсунув його вбік. Під ним була ляда. Піднявши її, караульний велів подорожньому спуститися вниз, закрив ляду, насунувши на неї важкий пень, і зник під ялиною. Знову стало тихо і мертво у цьому похмурому куточку величезного лісу. Навіть досвідчене око не розгледіло б замаскованого входу в підземелля. Це був бандитський схрон. Такі лігвища оунівці викопувала в прикарпатських лісах, у селах, на хуторах, розкиданих понад гірськими річками, на полонинах і схилах гір. Входи робили в таких місцях, де цього зовсім не можна було сподіватися: в стінах глибоких колодязів, у печах, під копицями сіна, у лісі і в полі під пнями та кущами. У таких схронах бандити ховались від переслідування, зберігали боєприпаси і зброю.

Схрон, де зник подорожній, був великий і добре обладнаний, з кількома підземними приміщеннями. Вниз вели круті сходи. Зійшовши по них на невеличку площадку, чоловік засвітив ліхтарик і озирнувся. З площадки починалися два лази — низькі ходи, мов штреки шахти. Склепіння цих лазів підтримувалися дерев’яними стояками.

Прибулий нерішуче постояв якусь мить, потім швидко попрямував одним з ходів, пригинаючись, щоб не вдаритись об низьку вологу стелю. В штреку було тісно, задушно й вогко. Чоловік іноді оступався, впирався ліктями в земляні стіни, слизькі запліснявілі підпірки і при цьому стиха лаявся. Метрів через двадцять лаз упирався в глуху стіну. Далі йти було нікуди. Невідомий потупцяв трохи, намацав під ногами кільце і підняв ще одну ляду. З глибини пробилося тьмяне світло. Чоловік ще спустився вниз і опинився у великій прямокутній підземній кімнаті. Вона була досить висока, і прибулий з насолодою випростався, але в ту ж мить у груди йому вп’ялися два автоматні стволи.

Після того як він сказав пароль, йому буркнули:

— Проходь!

Чоловік спочатку оглянувся — в цьому схроні він бував рідко. Стіни і стеля кімнати були обшиті дошками, підлога теж була з дощок, у кутку валялись оберемки сіна і кілька брудних кошлатих кожушків. На ящику з-під консервів коптів каганець. Напроти виднілися прочинені двері в іншу кімнату. Чоловік підійшов до них і прислухався. З-за дверей було чути приглушені голоси. Тоді він без стуку ввалився в кімнату. Там за довгим столом сиділи двоє. Поряд стояв ще один чоловік з патлатою головою на короткій шиї, в накинутому на плечі кожусі, його постать відбивала напружене чекання і чимось нагадувала ватажка вовчої зграї. В руках він тримав карту. Очі ватажка, що частіше бачили пітьму, ніж денне світло, були великими й похмурими. Він насторожено зустрів прибулого, уважно розглядаючи його з-під кущистих брів. Ті, що сиділи за столом, теж дивилися насторожено-очікувальним поглядом.

— Слава Україні! — привітав їх прибулий.

— Слава! — буркнув у відповідь високий. Потім нетерпляче спитав: — Виконав, Юрку?

— Зробив, — неохоче відповів той. Він розстебнув кожушок і вийняв звідти якийсь предмет, що блиснув у тьмяному світлі каганця.

— Ось, приніс, — Юрко поставив на стіл невеличке настільне дзеркальце.