Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— Так я ж не знав, що з Кабасею біда, — пробурмотів хлопчик. — Якби знав, я б миттю… Сів би на рейсовий автобус, або на електричку, і… ну їх, ті смаколики! Принаймні з собою прихопив би.

— Авжеж, так тебе татусь і відпустить, — покивала Діана. — Та й не було коли вас чекати, хлопці. Від Полтави до нас дорога таки далеченька. Ми боялися, що Кабачок утопиться в трясовині. І вас не хотіли дарма хвилювати.

— Так от, — підхопив Семко, — ми перейшли все болото за годину. А може, за дві… Я двічі провалювався мало не по самісінькі вуха, дивом живим лишився. Але ми таки дійшли. До самісінького того дому.

— Страшно було? — поцікавився Миколка із блиском в очах.

— Дуже, — чесно зізнався Семко. — Діана не дасть збрехати.

Дівчинка кивнула:

— Ще й як. Просто мороз по шкірі. Я би нізащо не пішла всередину, але Семко таки мене вмовив.

— Я й сам не хотів туди лізти, — повів плечима хлопчик. — Але іншого виходу не було. Оскільки вже прийшли…

— То що далі було? — нетерпляче запитав Данило.

— Не поспішай, тут буде найцікавіше. Отож, дійшли ми до того острівця, де стоїть Дім Гукала. Болота наші й так страшні, але там хоч знаєш, чого боїшся — що зробиш один-єдиний невірний крок, і миттю опинишся під водою. а ось біля того дому було страшно просто так — без причини. Якби я не любив Кабачка, то нізащо б не поліз туди…

— Та годі вже товкти воду в ступі! — нервово вигукнув Миколка. — Це ми вже зрозуміли! Кажи далі!

— А далі ми увійшли всередину, — зловісно мовив Семко. — Дерев’яні двері були відчинені, неначе будинок тільки й чекав на нас. Ми рушили в його темні нутрощі, кликали Кабачка, але він не озивався.

Діана здригнулася від спогадів про вчорашню пригоду і взяла порося на руки. Тваринка стулила повіки від задоволення і задрімала.

— Ми таки знайшли його, — продовжила історію дівчинка. — Але не відразу. Хвилин із десять ми блукали всередині того жахливого дому…

— Що там було, що? — Миколка від збудження аж підстрибував, неначе сидів на розпеченій сковорідці.

— Там, усередині, темно і вогко, — похмуро сказав Семко. — Стіни поцвілі й потріскані. Скла у шибках немає. А дошки підлоги постійно риплять… Навіть коли по них ніхто не ходить.

— Як це? — не зрозумів Миколка.

— А так. Там справді хтось є. Не знаю, привид це, чи ні… але якесь чортовиння там усе ж відбувається.

— Що ще ви бачили? — спитав Данило, замислено чухаючи підборіддя.

— Різне. Мені здавалося, що боковим зором я помічав на стінах якусь тінь, що швидко зникала, коли я повертав голову.

— А мені марилися блакитні вогники в повітрі, — згадала Діана. — Хоча, може, то була лише галюцинація…

— Сумніваюся, Ді, — відказав Семко. — Я теж їх помітив. Але найголовніша чудасія сталася тоді, коли ми нарешті знайшли цього рудого хулігана, — він почухав кабанчика за вухом.

— і де було порося? — запитив Миколка.

— У тому будинку повно різних порожніх кімнат, і Кабачок був зачинений в одній із них. Розумієте? Хтось запер його там. Самі двері зачинитися не могли, бо на підлозі товстенний шар бруду. Але коли ми вкотре покликали його, то почули з-поза тих дверей знайоме рохкання.

Так ми його і знайшли. Але найдивовижніше навіть не це…

— А що? — нашорошив вуха Данило.

— Напис.

— Напис?

— Ага. На стіні. Та кімната, де сидів Кабася, — то навіть не кімната була, а якась комора, дуже маленька. Так от, коли ми зазирнули туди, там були лише голі вогкі стіни. Я побачив Кабачка на підлозі, нахилився і взяв його на руки, а коли випростався, то побачив на стіні напис — «КНИГА».

— Книга? — перепитав Миколка.

— Точно. КНИГА.

— Ти впевнений, що напису не було там із самого початку? — з сумнівом мовив Данилко.

— Абсолютно, — кивнув Семко. — Кажу ж, напочатку там були самі голі стіни. А напис з’явився лише тоді, коли я звівся на ноги. Це сто відсотків.

— Угу, — підтвердила Діана. — Я й сама не помітила, звідки він узявся. Але все було саме так, як розповів Семко.

— То про яку книгу йдеться? — наморщив лоба Миколка. — І хто міг це написати? Якась примара?

Семко з Діаною лише плечима знизали. А ось Данилко не поспішав із відповіддю. На губах хлопчика заграла загадкова посмішка, але ніхто її не помітив.

— І потім що? — квапив друзів Миколка. — Ну, коли ви напис побачили?

— Я хотіла торкнутися до нього, — зізналася Ді, — хотіла зрозуміти, що це і звідки взялося. Та щойно я простягнула руку,