Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Вибрали «генделик» надворі. У ньому, спасибі, дозволили, крім замовлених страв, розкласти на широкому столі ще й привезене з дому (батьки надавали стільки, наче відправляли дітей у голодні краї).

їсти не дуже й хотілось, бо, по-перше, голова аж гула від вражень, по-друге, не напихатися ж перед, можливо, закоханими в тебе хлопцями, наче хом’як!

Хтось виставив кавуна, ще не баченого в цьому сезоні: ну хіба що його спробує!

— Уперше бачу такі кучері!

Це Альбабарін до Ві-ку-кусі.

Софійці знайома ця хлоп’яча метода: щоб привернути увагу дівчини, яка подобається, загравати до її подруги.

— Уяви собі, це — її власні! — підтримала хлопця, а заодно — відвернула увагу від себе.

— Клас! — Альбабарін захоплено.

Віта, від несподіванки мало не вдавившись налисником, тільки шарілась і мовчала. Сердешна, приймає комплімент і справді на свою адресу! Двоє-троє таких освідчень — і гаряче полум’я Вітиного серця переметнеться від зрадливого Павлика до міського майже красунчика! Тільки леськівчанки бракувало у цьому любовному чотирикутнику!

Леся! В Альбабаріна закохана Леся Радзивіл, і про це ніяк не можна забувати!

— Але хвилястим волосся зробити можна, а от випрямити кучеряве — набагато складніше! — скористалась бентежною паузою і Сніжаниними висновками. — Он у Лесі Радзивіл…

Шматок застряг уже в Лесиному горлі, але ж Софійка — заради неї, рідненької!..

— Отже, в Лесі — не повіриш! — якраз той рідкісний тип волосся, яке не в’ється! Пряме, наче лінійка!

Остання фраза, мабуть, виявилась трохи незграбною, бо Альбабарін вельми байдуже глипнув на Лесю, яка здивовано дивилась на Софійку, і знову повернув очі до них із Вітою. Ясно, чому повернув!..

Софійка нервово схопила призначену їй кавунячу скибку і вп’ялась зубами в солодкий десерт.

— А-а-а-а!!! — зойкнула тієї ж миті. Бо від скибки наче струмом ударило!.. Не дуже тямить у фізиці, але вольт із двісті двадцять, не менше!..

— Бджола! — зарепетували поряд.

— Оса! — уточнив хтось. Чи не всезнайка Віта?

Софійка й не второпала, оса чи бджола: тільки й відчула, що скинула з губи долонею щось крилате і дзижкуче.

А ще відчула, як за хвилю губа почала наливатись — явно не кавунячим соком — і напинатись аж під носа.

— Льоду, льоду прикласти б! У тебе немає алергії на комах? — шкільна медсестра кинулась до аптечки.

Ніби Софійка знає, чи є в неї та алергія!.. А як є — що тоді?.. Невже…

Губа надималась, мов пурпурове вітрило.

— Натуральна тобі Анжеліна Джоллі! — раптом захоплено вигукнула Ірка.

Всі засміялись. Мабуть, це було дотепно: у згаданої кінодіви чи від народження, чи від пластичної операції губи дуже пишні, але Софійці зараз зовсім не до…

— Анжеліна Бджолі! — бовкнув Кулаківський, і регіт гримнув, мабуть, не лише на весь генделик, а й до далеких зелених круч. Сміялись усі. Навіть Альбабарін — краєм ока помітила. Навіть Радзивілка з Вітою…

Добре, що якраз підійшла медсестра, тицьнула під рота у щось намочену марлю, взяла за плечі й відвела нещасну до порожнього автобуса.

Сиділа ображена, всіма покинута. А ще годину тому сміла припускати, що вона комусь потрібна!.. Ох, як же тяжко болить! А прикро ж як, людоньки!.. Ще й ця марля… Змочена водою (де ти льоду візьмеш?), уже нагрілась і, здавалось, розпікала боляще місце ще дужче. Якогось би заліза чи що… Чи бодай… О, камінь! Софійка дістала з куртки Сашків гостинець, поривчасто приклала його до губ. Трошки дугою, він щільно ліг на болячку. А головне — приємною прохолодою, мабуть, не згірше льоду тамував біль.

Якось одразу і в голові, й на серці виясніло. І тієї ж миті погляд ушнипився в мальовничу шалину край дороги. А ще за хвилину Софійка тихенько вислизнула з автобуса і, з каменем на серці, тобто на губі, подріботіла стежиною, що вела в гущавину. Тільки побіжить і гляне, поки ті егоїсти веселяться й животи набивають.

Те, що невдовзі відкрилось її очам, вражало. Вже за якихось двісті метрів зелені кручі вивищились у стрімкі химерні скелі. Здалеку почувся шум. Софійка ніколи не бачила моря, але вона про нього читала-чула: шуміло так, наче б’ються хвилі у берег.

Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а, здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.

У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки