Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Несподівана поява Наркиса Уведенського приголомшила і Йвана Бриля.

— Свят, свят, свят! — пробубонів Іван, люто позираючи на приходька. — Попівське кодло чорт приніс! Архарівську мать–анархію…

Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.

Тим часом парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками» і з гармонією за плечима підскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицію, затуляючи їх від розгніваних батьків, і загукав:

— Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу і шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з місця не зійти, нехай земля підо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Києнко! Майте совість: революція ж відкриває шлях у майбутнє! Ми ж таки пролетаріат! Нехай собі женяться!..

Наркис теж загримів громоподібним басом:

— Чому ґвалт, а бійки не бачу? Чом мовчите, нищії духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я відповідаю! Амінь, і бога нєт! Хай живе «свобода личности»!

П'яно гикнувши, він заспівав:

Наркис Уведенський був попович з хутора Совки — недовчений семінарист, вигнаний з семінарії за участь у експропріації поштової контори на Деміївці в дев'ятсот дванадцятому році. Після виходу з в'язниці він покаявся і пішов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» і писав «нерукотворні» ікони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сімдесят п'ять копійок, а з богомольців правила по три п'ятдесят. Художникові це було кривдно. Він почав малювати і вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало відомо настоятелеві лаври, то він прокляв його і об'явив прочанам, що Наркисові ікони — рукотворні. Тоді ображений Наркис привселюдно, після заутрені проти Великодня, оголосив між людей, що й «нерукотворні» малює теж він. За це його монахи люто побили і запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигріб у глині пролазку, з печери втік і в підлаврському шинку пані Капітоліни присягнув поставити лаврську дзвіницю раком. Тим–то, тільки сталася Лютнева революція, Наркис з'явився в лаврі і кинув у льох під дзвіницею дві гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокаліберні, ніякої шкоди грубезним лаврським мурам не заподіяли, а Наркиса схопила міліція і приставила в Старокиївський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотів висадити в повітря з ідейних міркувань, бо він — анархіст–індивідуаліст і атеїст–анти–марксист, і тому з участку був звільнений. Після того він виступав на мітингах, як жертва беззаконної власті царя на землі і Бога в небі, з категоричною вимогою, щоб негайно в цілому світі восторжествувала «анархія — мать порядку». У вільні години він ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що є по господарству: кому — паркан, кому — двері та причілки, кому — віконниці чи скриню до посагу. Відмовити йому боялися всі від Печерська і до Подолу: фізичної сили та зухвальства Наркис був неперевершених. П'яним він напивався ще вдосвіта.

Побачивши за плечима в Харитона Києнка гармонію, Наркис зразу зрадів:

— Ану, шахтарю, блудний сучий син революції, розтягай міхи, давай «Анархію — мать безпорядку»!

Харитон зам'явся, та Наркис не чекав, зірвав гармошку з Харитонового плеча і загорлав на всі заставки:

Іван Антонович Бриль отетерів. Пісня про чорний прапор анархії покотилась над робітничим Печерськом, що ще на заклик київського «Союзу боротьби» двадцять років тому підняв червоний прапор пролетарської інтернаціональної солідарності і так і проніс його високо аж до сьогодні — на маївках, над демонстраціями, в години всіх страйків і крізь барикадні бої! Ніколи в боротьбі за волю народу над пролетарським Печерськом не теліпалася ця чорна ганчірка зради і провокації. І раптом — гімн анархії линув з його ж таки, Бриля Івана, подвір'я!

Цього стерпіти Іван Антонович, п'ятнадцять років член соціал–демократичних потаємних гуртків, не міг.

Ярий, ступив він крок до нахабного богомаза–анархіста.

Та зразу й спинився.

Наркис стояв, горлав і зухвало посміхався. Він же навіть у цирку на сеансах на приз ставав боротися проти Святогора, Фосса і самого Івана Піддубного — і приз брав! Проти Наркиса Брилеві не встояти, дарма що в свої п'ятдесят був теж кремезний, як дуб.