Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

На початку весни руські війська… (швидким. — В.Б.) маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і… несподівано… (з’явитися. — В.Б.) під стінами Дорогичина. Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон… перебував в умовах підвищеної бойової готовності…

Данилові Галицькому залишилось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх і «на їхніх плечах» увірватися в місто… Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти,.. на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але… були зупинені стіною списів… Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були в засаді… Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були наголову розбиті і в паніці кинулися втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–44].

Що цікаво уточнити: молодий вінницький науковець Ігор Кушко в описі переможної битви Данила Галицького під Дорогичином користувався виключно посиланнями на українських науковців, немовби забувши про існування давнього Літопису Руського (він — же Іпатієвський літопис). Ще й зазначив у своїй науковій праці:

«Дана тема на сьогоднішній час не має великих публікацій, її можна вивчати тільки по літописних згадках. Певний матеріал на дану тему подали: М. Котляр (3), Г. Вишневська (1), М. Коляндрук (2), І. Крип’якевич (4)…» [166, с. 40].

Нагадаю читачам, що Галицьку частину Руського Літопису (Іпатієвського) історики вважають біографічним матеріалом Данила Галицького, написаним близькою йому людиною. У Літописі Руському практично немає згадки про розгром Тевтонського ордену під Дорогичином.

Послухаємо, що говорить це першоджерело:

«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (Данило й Василько. — В.Б.) на Ятвягів.

І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город… місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і вернулися обидва у Володимир» [18, с. 392].

По-іншому пише Літопис Руський, ніж те, що нам розповідав молодий вінницький історик. Читаючи літопис, ми б взагалі ніколи не дізналися, що польський князь Конрад І «підступно» поцупив у князя Данила Дорогичин та добровільно передав його Тевтонському ордену. Тому професор Леонід Махновець зробив до цього тексту примітку, де пояснив усе те, що розповів історик Ігор Кушко. Послухаємо: «Ідеться про Орден хрестоносців… У 1237 р. цей орден злився з Орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром» [18, с. 392].

Звичайно, й мені би довелося вважати літописного автора, котрий написав так мало і приховано про перемогу свого князя під Дорогичином, людиною неадекватною, та я цього не зробив, став читати Руський Літопис далі. І був шокований, коли на 392 сторінці цього джерела прочитав ось таке:

«А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] Суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

Ото, суздальський князь просто «прогулявся» зимовими непрохідними лісами: 1000 кілометрів із Суздаля до Києва, а потім назад. Я не думаю, що він був звичайним дурнем, як це подає літопис.

Але мене ще більше шокувало, коли літописець Данила Галицького на наступних сторінках художньо розповідає про «Побоїще Батиєве». То є щось неймовірне!

Людина, яка нічого не могла розповісти про похід свого князя 1237 року, знала абсолютно все про «Побоїще Батиєве», яке відбулося того-таки року за 1000–1500 кілометрів у глухих лісах Мещери і Тмутаракані.

Отут і стало зрозуміло, що маємо справу з черговою російською державною фальшивкою! І не слід хизуватися, перепитуючи: — Назовіть мені людину, яка може таке зробити у наші часи?! Читайте «Країну Моксель, або Московія», третій том. Там описаний перебіг фальшування. Ось скорочений процес «великого переписування» Москвою своєї історії:

1. Винищення чи вивезення до Москви усіх пам’яток національних меншин упродовж 1701–1796 років. Особливо це стосувалося українських писемних джерел.

2. Фальшування Петром І у 1713–1716 роках «Повісті временних літ» за допомогою так званого Кенігсберзького літопису. У цьому шахрайстві, точно відомо, брав участь В.М. Татищев.

З. Створення Катериною II своїм указом від 4 грудня 1783 року комісії «под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова несколько, именно до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному довольно своеобразному плану…» [167, с. 564].

Що цікаво: саме після створення цієї «Комиссии…» в Російській імперії почали «знаходити» один за одним так звані «загальноросійські літописні зводи». Указ Катерини II досить чітко зафіксував, як вони були створені: «делая краткие выписки из древних русских летописей… по известному довольно своеобразному плану».

А скільки у тих «выписках» додаткових «вставок» самої Катерини II та членів її «Комиссии» — один Бог знає.

Між іншим, діяльність «Комиссии» була цілковито засекречена. А ще говоримо про достовірні російські джерела!??

Однак ми дещо відхилилися від теми. Вибачайте!..

Та ж таки «Галицька частина» Літопису Руського перед самим «Побоїщем Батиєвим» Рязанської та Ростовсько-Суздальської землі, яке так деталізовано та красиво розписано, досить об’ємно подала матеріал про захоплення Галича Данилом Романовичем. Послухаємо невелику частину із цього джерела:

«І Данило увійшов у город свій, і