Читати книгу - "220 маршрутів"

За вікном світало. Третє вересня. Добре, що принаймні не потрібно йти до школи!

Одразу з лікарні Йоланта Вербицька поїхала завезти синову довідку. Та чим ближче була гімназія, тим далі тікав її бойовий дух. Урешті-решт його лишилося так небагато, що коли вона зайшла до кабінету директорки, насправді не знала, що хоче сказати.

— Мій син, Міколай Вербицький, учень 1-0, зламав учора руку, — миролюбно почала вона.

Однак ця новина не справила на директорку жодного враження.

— Співчуваю, — сказала вона, не відриваючи погляду від розкладу уроків.

— Зараз він лежить в ортопедичному відділенні.

— Та-а-ак? — прозвучало байдуже питання.

«А що, як скористатися приспаною увагою й напасти?» — у розпачі подумала мати й перейшла до наступу:

— І я б хотіла перевести його в інший клас!

— Розумію, — видихнула директорка, та насправді розуміння прийшло аж через кілька секунд, коли вона нарешті відірвалася від роботи й уперше свідомо поглянула на гостю. — То що привело вас до мене?

На першому ж уроці Міхал зрозумів, як сильно він прорахувався. Він тоскно дивився у вікно й задавав собі єдине запитання: «Блін, що я тут роблю? От чого я вирішив, що в школі час мине швидше, ніж із MTV? Певне, мені зовсім дах поїхав!» Питання було не в часі як такому, і Міхал чудово це розумів. Питання було в тому конкретному моменті, коли все стане нарешті на свої місця і він більше не відчуватиме того клятого болю, який могла втамувати лише вона.

Відколи він розлучився з Магдою два тижні тому під Палацом культури, світ, здавалося, роздвоївся. Коли вони зустрічали світанок на кам’янистому пляжі в Пулі, обнімалися й цілувалися, балакали й весь час жартували, він не розумів, що вручає їй шматок свого життя і тепер, якщо її не буде поруч, саме цього шматка йому дуже не вистачатиме.

— Чого такий ніякий? — поцікавився Томан.

— А, фігня це все, — не повівся Міхал.

— Що все? — не здавався той. Як найближчий приятель він мав право знати.

— Ще недавно ми кидали Покорові морських їжаків у ліжко, а Жукові напихали шишки в подушку.

— І грали зі словаками.

— Заблукали на екскурсії й хотіли просити політичного притулку.

— Не знали, куди приткнути ноги в автобусі.

— А тепер все знову, як і колись?!

— У Хорватії було кльово! — Томан зітхнув і для порядку зробив вигляд, наче списує щось із дошки. — Та коли ви накидали мені цегли в рюкзак, було не так уже й смішно, — додав він стиха, утупивши погляд у зошит.

— Та забий, а що б ти тоді згадував?! Ти мав би бути нам вдячний!

— За що б то?! — обурився Томан. — За те, що ви не дали нам з Агатою ані хвилини спокою?

— А хто їздить на канікули з дівчиною?! — Міхал досі не міг пробачити другові.

Це мала бути суто чоловіча пригода: кілька хлопців у компанії вмовили батьків оплатити їм цю поїздку. Та в останній момент з’ясувалося, що про Томана в таборі можна буде забути. У їхній компанії хвацьких холостяків він єдиний був обтяжений родиною й за першої-ліпшої нагоди біг милуватися до своєї любоньки! Міхал не міг цього зрозуміти. Загалом, усі сприймали це як зраду, тож Томан постійно ставав об’єктом пласкуватих жартів, і цегла в рюкзаку була ще одним з найневинніших. Друзі ображалися, що він мусив робити те, що хотіла Коза (так вони її називали), і часто відмовлявся від спільних розваг, бо вона їх не схвалювала.

— Хтось на канікули їде з дівчиною, хтось із нею вертається, — по-філософському резюмував Томан, знаючи, що удар влучить у ціль.

Міхал промовчав.

Права рука Міколая висіла на витяжці, обкладена торбинками з якимсь синім желе. Коли мати розповіла йому про свій похід у гімназію, він у відчаї ляснув здоровою рукою по тонкій лікарняній ковдрі.

— Самі дівчата? О боже...

— Та кажу ж, у цьому класі є шестеро хлопців. З тобою буде сім.

— Одні баби! Я знову влип! — Малий стогнав, наче йому апендицит різали без наркозу.

— Може, хоч трохи вдячності виявиш? І не розраховуй, що я ще раз тебе переводитиму!

Він не розраховував. Просто дражнився. У глибині душі Малий відчував невимовне полегшення, бо це була не така вже й погана новина.

«То я тепер у бабському класі? Краще вже бабський, ніж... ніж... отой...» — він навіть не сумнівався.

Міколай сам собі боявся зізнатися, що нові однокласники добряче його лякали. Бо хоч він і їздив на скейті, а скейтерів люди переважно вважають хуліганами й злочинцями, та був дитиною з так званої «благополучної родини» і з гопниками ще ніколи не стикався. Ну, хіба раз, коли двоє здорових, старших за нього хлопців, зірвали йому з шиї ланцюжок із першого причастя, ще й посміялися, що поганенький. Міколай досі пам’ятав це відчуття безпорадності, приниження й страху, які ще довго супроводжували його з кожним виходом на вулицю. Через це він ніколи не носив із собою мобільний, а в кишені тримав максимум п’ять злотих.

Вихід за свою територію завжди ризикований, а наскільки — це вже дізнаєшся на власній шкурі. Під час вчорашньої розмови з матір’ю Міколай лише випустив пару, але в подробиці не вдавався — не хотів зайвий раз її лякати. Якось би він дав із тим раду, він же не тюхтій якийсь. Що