Читати книгу - "Судний день"

– Заклич ще кількох людей, візьміть у губернатора мисливських собак та знайдіть ті Дари. Касу можете собі лишити. Церква має бути вже завтра освячена…

Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.

Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій людній вулиці швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець під ним був гнідий, нервово гриз зубами залізні вудила. У сідлі молодий чоловік тримався впевнено й легко, притримуючи лівицею шаблю при боці. Чорні шкапові чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кілька днів стояло тепло.

Козакові личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та різними закльопками. Під ніс хлопець наспівував собі якусь пісеньку, настрій був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карі очі привітно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вітався з усіма перехожими. Дівчата, що йшли йому назустріч, дарували посмішки, лукаві погляди. Він підморгував їм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама і люди, що зібралися там.

Це їхав Іван Левченко. Уже сім років він живе в Умані при надвірній козачій сотні Київського воєводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, і немає для нього честі більшої у світі, ніж нести козацьку службу.

Молодий Левченко минув синагогу й Базиліанську школу. Цього місця молодий осавул не любив – у школі могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих міщан туди й на поріг не пускали. Левченко повернув очі до православної церкви Святого Миколая, скинув шапку і перехрестився. От святого Миколая він любив ще з дитинства.

Зачіска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок виріс не дуже високим, проте доволі кремезним, жилавим. Мав він широкі плечі, грубі руки і доволі гнучкий стан, що свідчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кінця його козацький образ доповнювали чорні, як смола, вуса.

Біля Південної брами зібралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рідними, заспокоювали матерів, дівчат, дружин, сестер, обіцяли скоро повернутися. Літні чоловіки стояли поруч. Усі прийшли прощатися, адже сотня виступала в похід. У повітрі пахло дощем і розлукою.

Трохи осторонь тримався сотник. Він сидів на коні, курив люльку і дивився кудись удалечінь. До нього під’їхав Левченко.

– Пане сотнику, губернатор підтвердив наказ.

Гонта видихнув черговий клубок диму.

– Тоді гайда! – була коротка відповідь.

Іван круто повернув коня до козаків, крикнув на всі легені:

– Сотня!!!

Козаки нашвидкуруч поцілували своїх рідних, попрощалися і скочили в сідла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.

– Виступаємо!

Козаки приострожили коней і жваво виїхали з міста.

– Пісню! – ревнув знову молодий осавул.

На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.

Ватага вершників їхала містом, кутаючись у козацькі каптани: чи дощ, чи сніг, а службу нести треба. Першим з-поміж товариства їхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Він майже завжди був першим: товариші сприймали його як лідера і його слово завжди було вирішальним. Трохи позаду трималися найближчі друзі – Грицько Гаранджа, Федір Моторний і Петро Борщик. Перші двоє були завзятими козаками – сильними, кмітливими, сміливими в бою. А от Борщик таких здібностей не мав, будучи надто гладким і таким же добродушним.

– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба вріжемо. Клята слота, – скривився Борщик.

– Не можна.

– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселіше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, і товариші вишкірилися: колись у Борщика була дівчина на прізвище Сметана.

– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зігрітися треба, чорт забирай, бо цілий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.

Доля закинула уманських козаків аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя із Диким Полем, козаки дізналися про великий загін запорожців, що перетнув кордон і розчинився у Чорному лісі.

– Їх треба вислідити, щоби біди не наробили, – наказав Гонта. – Підеш, Іване?

Звісно, він пішов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалі, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рідного батька і за цього чоловіка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разів своїм