Читати книгу - "Спокута"

– Дідусю, а ти був на фронті? – запитала тоді Катря.

Дід Орест, худорлявий, високий, стрункий, зовсім не зігнутий від років, глянув на неї уважно так, помовчав трохи й сказав:

– Бач, виросла, мабуть, вже моя онука, що таке питання поставила. Я був зв’язковим в УПА. Чи чула про таку?

– Чула щось, але достеменно не знаю, за що УПА воювала.

– За що? – невдоволено хмикнув дід і поморщив брови. – Не вчать вас правди в школі чи ти така погана учениця?

– Я відмінниця! – Катря ображено надула свої темні, як стигла вишня, губи.

– За Україну, Катрусю, за Україну, за її волю твій дід Орест воював. За що ж іще? – пом’якшав голос діда.

– І за Карпати, – посміхнулася Катря, вже забувши про образу.

– За Карпати? Це ясна річ, бо немає у світі кращого місця, ніж рідні гори та ліси, – сказав замріяно дід, а Катря подумала, що він зараз знову почне довгу розповідь про те, які там холодні та швидкі ріки, що восени верхівки гір потрапляють у полон важких хмар, які тихо сповзають униз, про те, що там навіть стежки дзвенять під ногами. Зазвичай дівчинка любила подовгу слухати розповіді діда, і далекі та незнайомі Карпати росли разом із нею, у її уяві, як якесь чарівне та казкове місце. Але сьогодні чомусь не було настрою слухати оповідь діда про його край, і дівчинка спитала:

– І що ти, дідусю, робив, коли був зв’язковим?

– Мені йшов дев’ятнадцятий рік, коли я вступив до повстанської групи, а згодом в УПА. А там вже наш командир запримітив мою кмітливість та спритність і призначив мене зв’язковим. Бо треба було когось посилати на Схід України, до Донбасу, де діяли осередки підпілля ОУН. Про це, Катрю, мабуть, ніколи не напишуть у підручниках. Але це дійсно було, і я тому свідок. Старий, правда, – дід посміхнувся, – але все ж таки свідок.

– А чому не пишуть, діду?

– А хто їх знає чому. Може, колись час розсудить. А я не знаю, у чому моя вина й чому мені доводиться приховувати від людей те, що я хотів, аби Україна була незалежною. Може, нас навчали не так, а може, я не все тоді розумів, бо й малограмотний був, і молодий. Знаю одне: треба було зробити так, щоб Карпати вільні були, щоб горянам дихалося вільно, то й пішов до УПА.

Дід зняв кашкета, витер спітніле чоло, примружив очі, згадуючи далекі роки, та так тяжко зітхнув, що Катря вже й не рада була, що затіяла цю розмову.

– Бабусю, тобі не холодно? – спитала вона.

– Та що ти, Катрю?! Такий приємний вітерець несе лише свіжість від річки, а не холод.

– Гарна днина, – сказав дідусь, – як тоді, у той день, коли я тебе, Варю, вперше побачив.

– Ага! – засміялася Катря, її дзвінкий сміх забринів над тихою водою. – Здається, я щось цікаве пропустила чи від мене щось приховують?

– Дідусь має на увазі наше знайомство, – усміхнулася бабуся та поправила рукою сиве пасмо волосся над вухом, ніби соромлячись.

– Так, так, – протягла Катря. – Хотілося б дізнатися, як це у вас було.

Дівча перетягло простирадло в інше місце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нічого не пропустити. Та з любов’ю глянула на онуку й подумала, що мине лише кілька років, як це дівчисько почне зводити з розуму хлопців. І треба ж було таку красу від природи отримати! Мати в неї, їх донька Марина, гарну вроду мала, а онука ще краща. Великі карі очі, що ніби в душу можуть зазирнути, вії чорні-чорні та густі, брови – як крила птаха в польоті, губи повненькі та незвичайного темного кольору, ніби стигла вишня на сонці блищить. І шкіра в Катрі ніби оксамитова – гладенька, без жодної цяточки, а на круглих щічках вічний сором’язливий рум’янець кольору стиглого персика. Та найбільшою гордістю онуки було її волосся. У Катрусі напрочуд густе, м’яке та довге волосся, таке чорне, що аж відливає темно-синім, коли на нього падають сонячні промені. Часом бабуся Варвара і сама вірила в розповіді свого чоловіка про те, як колись Маланка (його мати) зустріла Пресвяту Богородицю і та віщувала, що всі дівчата їхнього роду будуть наділені надзвичайною красою та любов’ю до своїх дітей. Свою єдину доньку вони з чоловіком зростили в ласці та любові, і зараз Варвара б рада допомагати їй в усьому, та склалося так, що працювала багато й тяжко в колгоспі, і збив її з ніг підступний інсульт, прикував до ліжка. Ніколи і не гадала вона, що стане своїй доньці тягарем, що доведеться її годувати з ложки, як малу дитину, і постіль під нею міняти, і ліки діставати. Краялося серце материнське, та що тут поробиш? Лише стала через кілька років одужувати – знову інсульт. І знову ліжко й довгі дні та ночі, щоб стати на ноги.

– Ну? Чого ж мовчимо? – Катруся зиркала то на діда, то на бабу. – Не хочете зізнаватися, як познайомилися, чи що?

– Нехай дідусь розповість, – посміхнулася бабуся. – Він у нас мастак красиво розповідати.

– Це я знаю, – мружить оченята Катруся. – Дідусю, розкажи.

– А ти мені розкажеш про своє перше побачення? – посміхається дід.

– Коли ти розкажеш, то і я тобі розповім.

– Обдуриш старого?

– Ні, – сміється дівча, – чесне-пречесне слово!

– Ну то слухай, якщо так цікаво, – сказав дід і став позаду візка дружини, поклав їй на плечі свої натруджені руки. – Улітку сорок