Читати книгу - "раКУРС"

неї так багато, робити вигляд, що мені надзвичайно цікаво, чи стало краще пацієнтці, яку нещодавно прооперували, і чи нема запорів у дідуся з першої палати, у той час, коли думки мої були притиснуті до її стану, очі нишпорили по грудях, а мозок губився в здогадках, наскільки темні її соски. Мої друзі часто кепкували з мене, казали, що бігаю за Любою, як цуцик, але вони не зі зла — упевнений у цьому. Коли Любине серце почало потроху танути, як лід ранньої весни на Лугані, мої друзяки щиро пораділи за мене. З дівчиною ми вже зустрічаємося другий місяць, а я й до цього часу не знаю, якого кольору її соски. Та хіба це так важливо? Коли вона поруч зі мною, я забуваю, що, крім нас двох, навколо існує інший світ. Еліна

Речі розібрані, складені на полицях шафи. Тільки зачинила дверцята, як усередині почувся глухий звук — так і є: светрик Маринки впав із полиці. Здавалося б, складала все ретельно, акуратно, а він випав зі свого місця. Нічим не здивована, кладу його знову на місце. Так завжди! Щось у мене рветься, падає, ламається, хоча я вже давно не дитина. А ось коли була нею, то… Навіть страшно згадати, що зі мною траплялося. Одного разу нам дали завдання зробити вдома аплікацію «Квіти для мами». Це було напередодні жіночого свята. До Восьмого березня мама нарешті купила нові капронові фіранки, про які давно мріяла, розвісила їх на вікна своєї спальні й моєї кімнати. Увечері я сіла за стіл, розклала кольоровий папір, мама порадила, які квіти краще вирізати. Вона сказала, що найбільше їй подобаються троянди, але я відповіла, що вмію малювати лише тюльпани. Мама погодилася, адже тюльпани — також гарні квіти, і я попросила її вийти, бо тоді сюрприз не вдасться. Розуміючи, що мамі за мою поведінку в школі й не тільки доводиться частенько червоніти, я хотіла своїм подарунком згладити провину й порадувати її, тому завзято взялася до роботи. Працювала я старанно й довго, нарізала багато різнокольорових тюльпанів, потім довго клеїла квіти на папір, збираючи букет.

— Тук! Тук! Доню, уже можна? — почула я голос мами й сховала подарунок у шухляду.

— Так! Я вже все зробила! — крикнула я радісно. — Сюрприз готовий!

Мама зайшла до кімнати з усмішкою на обличчі, але враз вона змінилася на здивування й сум. Я нічого не розуміла.

— Я й бачу, що ти мені приготувала справжній «сюрприз», — приглушеним голосом промовила вона.

Мама підійшла до своїх омріяних новеньких фіранок, провела по них рукою. І лише тоді я помітила, що вони порізані моїми ножицями. Фіранки були надто близько до мого столу, і я, захопившись роботою, разом із папером різала і їх. Не знаю, як у мене це вийшло, але не дуже здивувалася: такі казуси не були чимось винятковим. А ось моя сімнадцятилітня сестра Соломія — повна протилежність мені, починаючи із зовнішності й до всього іншого. Я чорнява, а Соля — вроджена білявка. Я збита, плечиста, з великими грудьми та чималеньким тазом, а Соля тендітна, витончена, з осиною талією, двома прищиками замість грудей, з лебединою довгою шиєю й тоненькими пальчиками. Пальці в неї настільки тоненькі, що, здається, подивися крізь них на світло — кісточки буде видно, і рентгена не треба. А нігті? Вони по- дитячому прозоро-рожеві. А ще наша Соля — музикант, закінчує музичну школу, грає на скрипці. Я далека від музики, бо слухом мене Бог обділив. Про Солю кажуть, що вона талант, подає великі надії. У дитинстві мене діставало її пілікання на скрипці, від якого аж зуби зводило, але то був чудовий привід дременути з дому, щоб погасати на вулиці. Соломії сімнадцять, а в неї ще не було сексу, хоча вона напрочуд гарна: великі сині очі, чиста ніжна шкіра, повні губи, аристократичний прямий носик. Якби її зменшити разом зі скрипкою, вона почне пурхати над квітками, наче казковий ельф. У неї було кохання з якимось «ботаніком» — сама бачила, як він проводжав Солю додому, цілував у щічку й задоволений ішов додому. Я зауважила Солі, що той хлопець не вартий її уваги, на що почула у відповідь:

— Ти нічого не розумієш, хоч і старша за мене. У нас із ним духовне єднання.

— Духовне ніколи не замінить тілесне, — сказала я.

— Я ніколи не зможу зустрічатися з брутальним хлопцем, від якого тхне пивом та цигарками і який не має стосунку до мистецтва.

— Тоді нехай і надалі твій «ботанік» цілує тебе в щічку, можливо, він від того отримує оргазм, — пожартувала я, на що Соля надула губи, обняла свою скрипку, як дитину, і вийшла з кімнати, кинувши на мене красномовний погляд: що ти, мовляв, розумієш.

Можливо, хтось мене назве непутящою, безпечною, вітряною чи ще якось, але я сама знаю, хто я є насправді, тому не дуже переймаюся тим, що про мене говорить «ЦРУ» біля під’їзду. Я швидко закохуюсь — це правда, займалася сексом із хлопцями з п’ятнадцяти років — не вигадка, але я сучасна жінка, вільна від стереотипів, і мене ніхто не обмежить рамками загальноприйнятих норм поведінки. Я кохалася лише з тими, кого любила, кошти за це не отримувала, тому я не повія, а хто назве мене шльондрою, нехай краще за своїми доньками дивиться. Якщо хтось вважає, що я часто змінюю чоловіків, то й це неправда, бо я консерватор, це доля така, що чомусь не складається. За все життя я маю в трудовій книжці лише один запис. Коли ще навчалась у медучилищі, була на практиці в госпіталі ветеранів війни, мені там сподобалося, і після закінчення навчання влаштувалася туди на роботу, де й працюю до сьогодні.

Чомусь люди завжди воліють побачити в інших щось негативне, наприклад, у мені — те,