Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пролунав сигнал, скликаючи табірну зміну на лінійку. Дівчатка повибігали в коридор, чи то пак, на «палубу». Оленка вийшла останньою й приречено попленталася на місце загального збору, де їй ось-ось мали оголосити неминучий вирок...
Лінійка закінчилася, проте ані постраждалої вожатої, ані начальника табору «Янтарний» на ній не було. Старший вожатий повідомив дітям розклад дня та план заходів, після чого відпустив готуватися до сніданку.
«Дивно, що про мене не згадали. Мабуть, ще не вирішили мою долю, – дійшла висновку дівчинка, повертаючись до своєї кімнати. – А може на сьогодні просто немає вільних квитків на поїзд і мене відішлють згодом? Хоча яка різниця – на день раніше, на день пізніше... Батькам уже напевне повідомили, і до школи зателефонували. Хоч би бабусі ніхто не прохопився, бо сердешна не переживе такого сорому». З гіркими думками Оленка підійшла до своєї кімнати, де на неї вже чекали «мушкетери».
– Отож, слухай сюди, мала, – озвався першим Антон. – Ми тут тебе відмазали, так що сиди й не рипайся, і не кажи нікому, що це ти вночі рейвах зчинила.
– А ніхто не просив вас мене відмазувати. Сама б якось упоралася.
– Угу, впоралася. Вилетіла б з табору на раз-два.
– І що мені тепер – на коліна перед вами падати й ноги цілувати?
– Так, годі гризтися, – втрутився Саш-
ко.
З вісьмох дітей у сім’ї він був найстаршим, і йому часто доводилося залагоджувати конфлікти між молодшими братами й сестрами. Тож хлопець знав, як заспокоювати розгніваних дівчат:
– Спробуймо так, Оленко. Спочатку ти три хвилини слухаєш нас, а потім три хвилини ми слухаємо тебе – можеш нас сварити, обзивати, що завгодно. Тільки спочатку вислухай, згода?
– Ні, не згода.
– Чому?
– Тому що за три хвилини я не встигну висловити все, що про вас думаю, і сказати всі паскудні слова, яких ви заслуговуєте. А на більше мені часу не вистачить, бо вже в їдальні сніданок готовий.
– Тоді розділимо це задоволення на дві порції – перед школою ти висловиш свої думки, а після школи – паскудні слова. Але спочатку таки вислухаєш нас. То як, згода?
– Ну добре, що там у вас?
– Отже, – знову долучився до розмови Антон. – По-перше, ми втрьох дружно вибачаємося перед тобою за ту ніч у сімферопольському готелі й вважаємо конфлікт вичерпаним. Тим більше після твоєї нічної витівки.
Оленка лише стенула плечем. Це могло означати «Погоджуюся, конфлікт вичерпано» і «Ні, дзуськи, ще повоюємо».
– До речі, – вів далі Антон, – знала б ти, скільки нам коштувало переконати вожату, що відро на дверях – необхідний засіб самооборони!
– І від кого ж ви самооборонялися?
– Уяви собі, від злодіїв. Я розповів вожатій правдиву історію про те, як кілька років тому вночі пограбували Сергієву квартиру. Його тато працював тоді у нічну зміну, а Сергій з мамою залишився вдома. Злодій у масці вліз через прочинене вікно, наставив пістолет і примусив віддати всі гроші й цінності.
– Я тоді ще маленьким був, – додав Сергій, – зараз я б знав, як провчити того нахабу.
Оленка скинула оком на маленького Сергія й промовила скептично:
– Справді, тепер ти б його однією лівою назад у вікно викинув.
Сергій набундючився, але Антон заспокоїв його:
– Облиш, друже. Це вона просто залишкову пару випускає. Коротше, ми переконали вожату, що після того випадку у Сергія розвинулася фобія і він не може спати при незамкнених дверях та незачинених вікнах. От і довелося ставити на двері відро з водою, щоб убезпечитися від чужого.
– І вона повелася на ці казочки? – здивувалася Оленка.
– Як правило, чим версія абсурдніша, тим більше в неї вірять, – урочисто виголосив Сашко. – По собі знаю. Скільки разів мені доводилося своїх менших перед батьками вигороджувати, коли щось накоять! Таке вигадував, що й не кожен письменник-фантаст придумає. А тут практично правдива історія, тільки з деякими правками. От і все. Чому ж не повірити? Вона навіть пожаліла Сергійка й погладила по го-
лівці.
Хлопці розсміялися, але Антон закликав усіх до тиші:
– Тепер до діла. Ми тебе відмазували не через те, що почувалися винними перед тобою. Річ у тому, що нашій команді потрібна спільниця.
– Хто-о-о? – здивувалася Оленка. Вона могла уявити що завгодно, тільки не це.
– Спільниця. У нас тут виник грандіозний план, і для його виконання потрібен ще один член команди.
– А чому я? Ми ж, м’яко кажучи, не надто дружимо.
– Зате ти нам годишся за своїми якостями.
– І за якими ж?
– По-перше, ти будеш потрібна на певному етапі. По-друге, ти наполеглива, цілеспрямована й не страхопудна.
– Звідки ти знаєш?
– Ну-у-у, утнути те, що тобі вдалося сьогодні вночі, не кожен хлопець наважиться, не те що дівчина.
– Але ж, як бачиш, нічого не вийш-
ло.
– От і прекрасно, що не вийшло. Уяви, що було б, якби мене забило тим відром? Тоді б ти ніколи не дізналася про наш грандіозний план.
– Що ж то за план такий – грандіозо-
помпозо?
– Подробиць не можу розкрити, поки ти не даси згоду стати членом нашої команди і не заприсягнешся у вірності.
– Ще чого? Чого б це я мала комусь на вірність присягати? Не дочекаєтеся!
– Ну, як скажеш. Що ж, тобі не дістанеться частина скарбів.
– Яких скарбів? – стрепенулася Оленка.
– А таких. Нам на уроці вчителька розповідала, що на території «Артеку» заховані скарби Міледі...
– Та-а-ак, усе зрозуміло, знову знущаєтеся! – вибухнула вона. – Та йдіть ви!
– Стій, дурепо! – Антон схопив Оленку за рукав, потягнув до себе й промовив майже пошепки: – Це не жарт, це правда. Слухай. Учора на уроці фізкультури дівчата стрибали через козла, а хлопці вправлялися на перекладині, було таке?
Дівчинка ствердно кивнула.
– Так от, коли підійшла твоя черга, я сказав хлопцям: «Дивіться, зараз Міледі буде на коня заскакувати».
Оленка спохмурніла, але Антон махнув на неї рукою:
– Ну сказав, ну пожартував, ну посміялися трохи, подумаєш – велике діло. Учителька почула наш сміх і проказала так загадково: «А даремно смієтеся, хлоп’ята. Дивіться, не розгнівайте дух справжньої Міледі». А потім розповіла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів», після закриття браузера.