Читати книгу - "Останній дюйм"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Деві дав йому рушник, і Бену довелось миритися з життям на сухій, гарячій землі. Він відчув, що зробив велику дурницю, взявшись за таку роботу. Він був добрим льотчиком по нерозвіданих трасах, а зовсім не якимсь авантюристом, що ганяється за акулами з підводним кіноапаратом. І все-таки йому пощастило, що він дістав хоч цю роботу. Два авіаінженери американської компанії Східних повітряних ліній, які служили в Каїрі, організували поставку кінофірмам кадрів, знятих у Червоному морі. Обох інженерів перевели до Парижа, і вони передали свою справу Бену. Льотчик у свій час допоміг їм, коли вони прийшли просити консультацію щодо польотів у пустелі на маленьких літаках. Від'їжджаючи, вони відплатили послугу, повідомивши про нього телевізійну компанію в Нью-Йорку. Йому дали напрокат апаратуру, а він найняв маленький "Остер" у єгипетській льотній школі.
Бену треба було швидко заробити гроші, і от з'явилася така можливість. Коли компанія Тексєгипто припинила розвідку нафти, він втратив службу. Гроші, які Бен старанно заощаджував два роки, літаючи над розпеченою пустелею, давали можливість дружині добре жити в Кембріджі. Тих невеликих коштів, що в нього лишилися, вистачало на утримання його самого, хлопчика, француженки із Сірії, яка доглядала дитину, і маленької квартирки в Каїрі, де вони жили утрьох. Але цей політ був останній. Телевізійна компанія повідомила, що запасу знятої плівки у неї вистачить надовго. Тому його робота закінчувалась і не було більше причин лишатись в Єгипті.
Бен тепер уже напевно одвезе хлопчика до матері, а потім пошукає роботу в Канаді — може, таки знайдеться що-небудь, коли, звичайно, пощастить і він зуміє приховати свій вік.
* * *
Поки вони мовчки їли, Бен перемотав плівку у французькому кіноапараті, полагодив клапан акваланга. Відкриваючи пляшку пива, він знову згадав про хлопчика.
— А тобі є що-небудь пити?
— Нема, — неохоче відповів Деві. — Води немає...
Бен і тут не подумав про сина. Як завжди, він захопив із собою з Каїра дюжину пляшок пива; воно було чистіше і безпечніше на шлунок, ніж вода. Але треба було взяти щось і для хлопця.
— Доведеться тобі випити пива. Відкрий пляшку і покуштуй, тільки не пий дуже багато.
Йому неприємно було, що десятирічна дитина питиме пиво, але що ж поробиш. Деві відкупорив пляшку, хильнув прохолодної гіркуватої рідини, але проковтнув її з зусиллям. Похитавши головою, він повернув пляшку батькові.
— Не хочу пива.
— Відкрий банку персиків.
Банка персиків не може вгамувати спрагу в таку суху південну спеку, але вибору в них не було. Попоївши, Бен ліг, дбайливо прикривши апаратуру вологим рушником. Він глянув мигцем на Деві і, переконавшись, що хлопчик не хворий і сидить у затінку, швидко заснув.
* * *
— А хто-небудь знає, що ми тут? — спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду.
— Чому ти запитуєш?
— Не знаю. Просто так.
— Ніхто не знає, що ми тут, — сказав Бен. — Ми дістали в єгиптян дозвіл летіти в Хургалу. Вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Це ти запам'ятай.
— А нас можуть знайти?
Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недозволеному. Діти завжди бояться, що їх спіймають на гарячому.
— Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на віллісі. — Він показав на море. — І звідти ніхто не прийде: там рифи...
— Невже ніхто-ніхто про нас не знає? — тривожно запитав хлопчик.
— Я ж кажу, що ні! — роздратовано відповів батько. Але раптом зрозумів, хоч і пізно, що Деві непокоїть не страх бути пійманим, він просто боїться лишитися сам. — Ти не бійся, — промовив Бен грубувато, — нічого з тобою не станеться!
— Зривається вітер, — сказав Деві, як завжди тихо і надто серйозно.
— Знаю. Я пробуду під водою лише півгодини. Потім піднімусь, заряджу нову плівку і опущуся ще хвилин на десять. Займись тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив з собою вудочки.
"Треба було йому про це нагадати", — подумав Бен, занурюючись у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив'язав м'ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.
Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду. Він знав, що акул не доведеться довго чекати.
У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п'ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирці повітря, лопаючись, не сполохали акул.
— Підходьте! Ближче! — заохочував він риб.
Але їх і не треба було запрошувати.
Вони кинулись прямо на шматок конини.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній дюйм», після закриття браузера.