Читати книгу - "Версола. Книга 1. Колоніст"

весело — деякий час це відволікало Віктора від важких думок, але від нападів болю, на жаль не рятувало. Коли з відведених шести місяців пройшло три, хлопець помітив, що компанія родичів стала його обтяжувати — нічого поганого він не думав, просто вид здорових, веселих і життєрадісних людей заганяв його в таку тугу, що хотілося в ці миті померти, настільки сильно йому хотілося знову відчути себе таким же здоровим і веселим. Після одного такого вечора, закрившись у своїй кімнаті, оскільки уся квартира вже була зайнята його родичами, Віктор зрозумів, що йому неприємно залишатися серед людей, чути їх голоси і сміх і так далі — виникла думка кудись поїхати і там усамітнитися, чекаючи кінця. Тут йому згодився його ноутбук, який він колись купив з чергової премії — незабутня Ніна не вкрала корисний девайс, оскільки він в цей час відпочивав разом з його хазяїном на півдні.

Став шукати для себе таке місце, керуючись двома критеріями: не занадто далеко і чимдалі від міста, в якому він зараз жив. Ідеальніше всього підійшло б якесь глухе село, якщо таке ще можна знайти у наш час відносно недалеко від мегаполісу. На очі попалася стаття на одному з інформаційних порталів, де невідомий йому журналіст описував свою поїздку по сучасних селах країни, розташованих в декількох сусідніх регіонах країни, в число яких входив і його власний. Журналіст описував побут і рівень життя місцевого населення, відмітивши побіжно, що особливо йому сподобалася місцева природа. Вирішивши, що вказане село майже ідеально підходить під його вимоги, вирішив більше нічого не ускладнювати і завтра висуватися туди на своїй «Октавії», по дорозі закупивши деякі речі і продукти на пару тижнів. Чомусь в голові оформилася думка, що на більший час сподіватися не варто. Уранці зібрався і вийшов в коридор… де його очікував брат Коля — вид у того був якийсь винуватий і розгублений — створювалося враження, що того щось турбує.

— Тримай, Вітя, згодиться — Микола простягав йому щось тверде, загорнуте в шматок щільної тканини — не запитуй де узяв, все одно не скажу!

Заінтригований такою поведінкою брата, хлопець узяв згорток і став його розгортати — усередині виявився пістолет із запасною обоймою. Деякий час він намагався зрозуміти сенс цього «подарунка», а потім до нього дійшло, і він посміхнувся.

— Спасибі, Коля, ти навіть не уявляєш, як мені цього бракувало — це саме те, що треба, тепер можна не боятися смерті — я сам собі визначу її момент. Спасибі ще раз, брат.

Перед відходом з квартири сховав другу пару ключів від машини у своїй кімнаті — «Шкоду» він теж вирішив віддати братові, оформивши по дорозі в село генеральне доручення — з села, в яке він планував поїхати, від'їжджати вже не доведеться. Як і планував, заїхав у великий гіпермаркет, купив там садову пилу, сокиру, ще деякі дрібниці для села. Потім заїхав вже до продуктового супермаркету і там затарив багажник продуктами: брав в основному, консерви, крупи і макарони, трохи алкоголю — овочі напевно є в селі, немає сенсу тягнути з собою усе це з міста. До села, яке сам собі призначив, як кінцеву точку свого короткого життя, доїхав за три години, де півтори години повільно плентався на другій передачі по ґрунтовій дорозі — тут вплив цивілізації відчувався слабо.

Проблем з орендою житла не було — люди вимирали, а молодь виїжджала в місто з напівмертвого села — все, як скрізь кругом. Будиночок виявився так собі, але на такі дрібниці Віктор вже не звертав уваги — його більше турбували посилюючі напади болів, які ставали частішими, і з якими його запас пігулок справлявся все гірше. Пару наступних днів безцільно крутився навколо села, часто поглиблюючись в ліс, готував собі консерви на вогнищі, запиваючи простою водою з колодязя у дворі будинку. Увечері перед сном (хоча сном це можна було назвати з натяжкою, враховуючи часті напади) трохи пив горілку з привезених запасів — зовсім трохи, тільки щоб злегка підняти настрій — допомагало погано. Одного разу, все так само безцільно шатаючись по навколишніх лісах, забрів на місце, яке сильно відрізнялося від навколишнього лісу: посеред невеликої поляни стояли, а вірніше, намагалися стояти залишки якоїсь споруди — чим це було насправді на початку свого існування, зрозуміти було складно. Та і сама поляна виглядала якось по чужому посеред звичайного лісу.

— Якась вежа, швидше за все — роздумував хлопець, роздивляючись розвалини — є частина стіни, колись колишньої круглої форми, є декілька східців, балки. висота не більше десяти метрів, навіть нижче, вгорі щось подібне до майданчика. Може, якась древня сторожова вишка, форпост, не знаю — тільки ось звідки тут вона посеред лісу? Дивно…. гаразд, пора назад, скоро вечір — не вистачало ще заблукати по дурості і недосвідченості.

Вечір у будинку виявився хворобливим — цього разу він навіть втратив свідомість від нападу болю, який скрутив усі його нутрощі у вузол. Опритомнів за годину — так по крайній мірі йому здавалося — дивитися на годинник давно перестав, хоча годинник-то був лише в смартфоні. Уранці прийшов до думки, що залишилося недовго, а оскільки у нього тепер був пістолет, то чекати чергового нападу не став: сьогодні він піде до тієї зруйнованої вежі в лісі і там закінчить свій шлях, коли забереться на верхній майданчик. Зібрав рюкзак, узяв пару консервів, що залишалися із закуплених запасів, сокиру з пилою — збираючи усе це в рюкзак, відсторонено думав, а для чого власне він усе це тягне з собою — так і не зміг самому собі відповісти або пояснити цей алогізм. Тут мабуть спрацював стереотип — в похід в ліс потрібно йти підготовленим, тому все також на автоматі доробив почате. А може, це якось було пов'язано з його нападами, і біль повільно вбивав в ньому розум — нелогічність своєї поведінки розумів, але йти в ліс без нічого було якось безглузде, на його думку. Так або інакше, але вирішив більше не повертатися до людей, передчуваючи швидкий кінець. Останнім розгорнув згорток з пістолетом і засунув зброю в кишеню безрукавки, додав туди другу обойму і закрив клапан на