Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

Я бачу, як вона з’являється у дверях моєї спальні — бліда, схвильована, вдягнена в чорне. Вона завмерла десь на хвилину, не маючи сил зайти до кімнати, або ж не наважуючись зайти, коли побачила чоловіка, котрий був зі мною. Лежачи в ліжку, я дивився на неї весь цей час, не промовивши ні слова, не поворухнувши жодним м’язом. Минуло два роки відтоді, як ми бачились востаннє, а тепер я її бачив не такою, як вона зайшла, а такою, якою була колись, коли ми були молодими, бо загадковий Єзекиїл[17] ніби повернув час назад і навіть сонце засяяло, як у наші молоді роки. Сонце відступило, а я обтрусив усі нещастя, увесь той пил часу, що його смерть розвіє у вічності небуття, здатній зробити більше, аніж час, котрий і є повелителем смерті. Ніяка вода Ювенти[18] не зрівняється з простою тугою за минулим.

Повірте мені, згадувати — то ще найменша біда, ніхто не вірить у щастя сьогодення, у якому є краплі слини Каїна. Коли минуло кілька миттєвостей, і біль відступив, тоді справді можливо, і навіть вірогідно отримати справжню насолоду, тому що між двома цими уявними станами кращим все ж є той, коли насолода приходить без болю.

Спогади тривали недовго, наразі реальність взяла верх, теперішнє відсунуло минуле. Можливо, пізніше, в одному з розділів цієї книги, я тобі викладу свою теорію про те, що люди, як і книги, мають своє перше видання, а потім нові, змінені чи доповнені, видання. Що важливо знати для нас зараз, то це те, що Віржилія — а звали її Віржилією — ввійшла у спальню рішуче, з величністю, котру їй надавало вбрання й роки, і підійшла до мого ліжка. Чоловік підвівся і вийшов. Цей тип приходив до мене щодня поговорити про реформи, про колонізацію та необхідність розбудови залізничного транспорту. Хіба може цікавити щось більше людину, яка збирається на той світ? Він вийшов. Віржилія все ще стояла, якийсь час ми дивились один на одного, не промовивши жодного слова. Хто заговорить першим? Від двох закоханих, від двох пристрастей, що не знали спину, зараз не лишилось нічого — проминуло якихось двадцять років. Що було — то це два втомлених серця, спустошених життям і ним же насичених, я не знаю, чи було це однаковою мірою, проте врешті-решт роки були насиченими теж. Віржилія зараз мала старечу красу, серпанок суворості та материнства, вона не була такою стрункою, як я її бачив востаннє на святі Святого Іоанна в Тіжуці. Вона належала до породи тих, хто не здається плину часу, лише зараз у неї стали з’являтися посеред темного волосся тоненькі пасма сріблястого волосся.

— То ти вирішила провідати покійника? — спитав я.

— Теж мені покійник! — відказала Віржилія, скривившись. А потім, стиснувши мені руки, додала: — Я прийшла, щоб вивести цього ледаря на вулицю.

У її голосі вже не було слізних ніжностей минулих часів, звучав він дружньо і приємно. Я був вдома сам, зі мною був лише доглядальник, тож ми могли говорити між собою, не наражаючись на небезпеку. Віржилія довго розповідала мені всілякі світські новини, все це з певною часткою сарказму, що надавало її мові гостроти. Я ж, котрий збирався покинути цей світ, відчував сатанинське вдоволення від того, що глумився з нього, ніби переконуючи себе, що нічого не втрачаю, полишаючи його.

— Що за думки! — перервала мене Віржилія, досить сердито. — Дивись, бо більше не прийду! Зібрався помирати! Ми всі коли-небудь помремо! Радіймо з того, що ми ще живемо!

Потому вона глянула на годинник:

— Господи! Вже третя година, я маю йти.

— Ти вже йдеш?

— Так, пора, я прийду завтра або ж пізніше.

— Не знаю, чи так буде пристойно, — зазначив я, — хворий одинак, а в домі немає господині...

— А твоя сестра?

— Вона має приїхати сюди на кілька днів. Проте не може раніше суботи.

Віржилія подумала якусь мить, знизала плечима і серйозно сказала:

— Я вже стара! Ніхто вже не звертає уваги на мене. Проте, щоб не виникло пліток, я прийду сюди з Ньоньо[19].

Ньоньо був вже дипломованим молодиком, єдиним сином, котрого вона мала у шлюбі і який у віці п’яти років був мимовільним свідком нашого кохання. Вони прийшли до мене через два дні разом, і я маю визнати, що коли їх побачив у себе у спальні, мене охопила така невпевненість, що мені важко було відповісти на люб’язні слова молодого чоловіка. Віржилія мене зрозуміла і сказала синові:

— Ньоньо, не звертай уваги на цього великого лежня-рюмсу, він не хоче говорити, аби ми подумали, що він ось-ось помре.

Хлопець усміхнувся, мені здається, що я теж, і все скінчилося як простий жарт. Віржилія поводилася спокійно: усміхалась і мала вигляд людини, сумління якої незаплямоване. Ніякого підозрілого погляду, жодного жесту, котрий міг би її видати, говорила однаково рівно, а стосовно настрою — вона цілковито собою володіла, що, можливо, таки здавалося дивним. Коли ми торкнулися у розмові — випадково — питання позашлюбного кохання, напівтаємного, напіввідомого, мені було дивно, що вона говорила про жінку, якої це торкалося, з презирством і навіть трохи з обуренням, а то була її подруга. Син відчував задоволення, коли слухав такі слова, гідні й сильні, а я сам себе запитував, що сказали б про нас серцеїди, якби Бюффон[20] народився серцеїдом...

Саме тоді у мене починалося марення...