Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та найбільш турбувало: фашисти, вдершись до Києва, шукатимуть багатства історичного музею, і шукатимуть професіонально, як робили це по всій Європі. Досить їм тільки пронюхати, що скарби не вивезено…
Пригнічений, сидів Бондар у своєму кабінеті і вперше шкодував, що всі ці дні діяв сам. Важкої години людина горнеться до людини, шукаючи підтримки, поради, захисту. А він — один. От і маєш. Правда, до останнього сподівався, що вдасться все залагодити і з чистою совістю піти на фронт.
Звісно, за будь-яких обставин треба діяти законним шляхом. І єдино правильний — здати коштовності державі. Так велить совість.
А що як?.. Баржа вантажитиметься й завтра, лише ввечері відійде до Дніпропетровська. Запакувати кілька ящиків музейними експонатами, а до них покласти золоті? Зрозуміло, попередньо домовитися з керівництвом Академії наук, тобто діяти офіційно. При цьому про золото змовчати, а послатися на те, що не встигли вчасно відправити деякі експонати…
Іншого шляху у цей критичний момент Бондар не бачив.
Незабаром у кабінеті директора зібралися всі працівники, які ще не встигли піти на фронт. Незвичну і коротку нараду Бондар розпочав без вступу:
— Завтра мусимо відіслати частину музейних експонатів. — Він зумисне не послався ні на чиї розпорядження. Говорити ж неправду не хотілося. — Заперечень, гадаю, не буде. Наш обов’язок — врятувати якомога більше неоціненних надбань народу. Прошу Лишитися Олександра Петровича Сенченка. Решта вільні.
Сенченкові Бондар довіряв, як собі.
Бондар познайомився з Сенченком кілька років тому. Якраз тоді створювали музей українського мистецтва. Іванові Васильовичу доручили зібрати експозицію “Історія України XVII–XX століть”. А невдовзі до новоствореного музею прийшов працювати Олександр Петрович — середнього зросту, неговіркий. Перше враження — людина некомунікабельна, замкнута. Однак поступово він зарекомендував себе як здібний, вольовий і наполегливий організатор.
Коли Бондаря призначили в 1940 році директором історичного музею, він запросив до себе Сенченка. Невдовзі комуністи обрали того секретарем партійної організації.
Ні, він Бондар, не помилився, коли вирішив нарешті поділитися з Олександром Петровичем своїми клопотами.
— Треба про дещо поговорити, час назрів.
— Удвох? — неабияк подивувався Сенченко.
— Удвох, Олександре Петровичу, тільки вдвох, — зітхнув. — Не дивуйтесь, що не запросив інших. Справа надто серйозна…
З десятьма ящиками, призначеними для перевезення музейних експонатів, вони впоралися за дві години. Бондар загортав у папір експонати із кераміки й дерева, а Сенченко ретельно забивав ящики. Лише зрідка перекидалися словом-другим. Нарешті Бондар сказав:
— Що ж, Олександре Петровичу, дійшла черга до золота.
— Повірте, рука не піднімається вкладати в ящик. А коли цей вантаж десь загубиться на дорогах війни?
— А хіба я про це не думаю? Теж боюсь. Але ж іншого виходу в нас немає. — Іван Васильович тримав у руках велику золоту діадему: скіфська цариця, сидячи в кріслі й приязно усміхаючись, пригощає вином свого дорогого гостя. — Тільки погляньте, яка краса! — Він навмисне намагався перевести мову в інше русло. — Чи не найбільша цінність нашої колекції. Подумати тільки! В п’ятому столітті до нашої ери майстри-торевти вже володіли такою витонченою технікою карбування. А ось ця оригінальна пластинка із зображенням крилатого лева знайдена під час розкопок скіфського кургану Перепетиха. Тарас Григорович Шевченко, довідавшись про багатющі історичні знахідки неподалік від Києва, приїхав туди, щоб їх замалювати. Для нас тепер усе це історія…
Для фахівця то були прописні істини, своєрідна азбука. Та говорив Бондар так, ніби повідомляв Сенченкові досі незнане, якусь нову інформацію. Іншого разу ця розмова могла б видатися йому образливою: мовляв, нащо розповідати про те, що знає кожен студент-історик. Та сьогодні Сенченко із задоволенням слухав директора.
— А візьміть давньоруських золотарів. Вони володіли і фігурним литвом, і черню, куванням при виготовленні посуду, і гравіруванням. — Бондар по-юнацьки запалювався. — Цілі школи! Івана Равича, Давида Золотаря, Федора Левицького, Єремея Белецького! А золоті речі Мезинської і Кирилівської стоянок?!.
Бондар і Сенченко ніби переконували себе: вони мають право на те, що зараз вчинять. Золоті вази, діадеми, браслети, пояси, ікони, прикрашені рубінами, діамантами, сапфірами, медалі, монети мають колосальну історичну, загальнолюдську цінність, і їх будь-що треба врятувати.
На дно одинадцятого ящика поклали дерев’яні експонати, на них — брезентовий мішок із золотими речами. Зверху його також замаскували давньою різьбою по дереву.
— Будемо сподіватися, що з академічними цінностями збережуться й наші. — Бондар білою фарбою вимальовував на останньому ящику: “Відправник-Київ. Центральний історичний музей. Музейні експонати. 1941 рік”. — Вчений секретар Академії наук дав згоду взяти на баржу наш вантаж. Завтра вранці відвеземо…
— На чому? Транспорту — зась…
— І про це я домовився. Машину пообіцяли зенітники. Ось тільки одна неузгодженість…
— Яка?
— Я не можу підходити до начальника евакуації. Все зірветься. Здогадається, що привіз золото. Ніщо тоді не зарадить.
— Покладіть цю місію, Іване Васильовичу, на мене, — сказав Сенченко.
З вантажівки Іван Васильович зіскочив кроків за двісті од спецпричалу.
— Прошу, Олександре Петровичу, той ящик — у середину.
…Начальника евакуації Сенченко знайшов у каюті. Той невдоволено буркнув:
— І скільки ви возитимете? Через годину відходимо. — Він відсьорбнув гарячий чай із склянки. — Просто замучився з вами.
— У нас небагато ящиків, одинадцять… — Олександр Петрович намагався говорити спокійно, але від хвилювання аж захрип.
Черняк мовчав. Допивши чай, підвівся з-за столика:
— Давайте! — махнув рукою, звів брови. — А звідки ви?
— З історичного музею. Нам дозволили.
— Кажете, з історичного? Це ваш директор учора приносив золото? Хех! Ну й дивак: бери на баржу — і край. Такі коштовності, голубе, тільки спеціальними поїздами.
— Золото ми здали. Встигли, — злукавив Сенченко, відводячи погляд. — А тут сякий-такий дріб’язок, колекції. — І враз прикусив язик: Черняк може відмовити, нащо завантажувати дріб’язком баржу. — Воно теж цінне.
— Я йому пояснив: стружку знімуть за самодіяльність. — Черняк говорив і одночасно набирав номер телефону: — Академія? Тут з історичного… Значить, можна?.. Так… Спасибі… -і до Сенченка: — Вантажте на баржу! Негайно!
— І довідку видасте, що прийняли експонати?
— Яку ще довідку? Ніяких документів не оформляємо. Не маємо права.
— То що ж воно…
— Ото так, голубе, так. Баржу завантажили, доставимо куди слід. Згідно з документами Академії наук здамо. І все. Не знаю, чи ваші ящики врахували… З’ясуйте самі.
Сенченко стрепенувся: виходить, здає експонати на чесне слово, на віру. Він повільно повернувся і вийшов з каюти, уявивши весь трагізм становища. Але що вдієш?!
Підрозділ, сформований у Броварах, просувався на південь. Бондар іще не встиг звикнути до військового вбрання. І галіфе, і гімнастерка були нові, неприношені і коцюбилися на ньому, наче випрана
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86», після закриття браузера.