Читати книгу - "Червоні хащі"

Той почав гнівно жувати губи, збираючись відповісти, проте Йосип підхопився й підлетів до мене, простягнувши руку:

— Пріветствую, братан. Знаєш, как в хату заходіть?

Я мовчки потиснув його руку, не знаючи, як відповісти, і безсило сів на свою койку.

— Значить, Журба, щоб в останній раз це було, — вагомо промовила Зінаїда і повернулася до мене: — Всіляйтеся, розбирайтеся, я на обіді всім вас представлю. Будуть питання — я в себе.

І пішла, по дорозі відчинивши шафу й на мить зазирнувши туди.

Йосип сів поруч і знову простягнув руку.

— Валєра, — чомусь промовив він. Я знову потиснув її й відповів:

— Я Богдан.

— Пока пусть будєт Богдан, — не заперечував той і радісно заржав, почісуючи груди. — Слиш, Хмельніцкій, за встрєчу ж надо ето самоє…

— Старенький, отзинь от человека, — низьким голосом оперного співака нарешті озвався від вікна Журба.

Я зовсім нічого не розумів: хто тут Йосип, хто — Валера, — тож вирішив, що треба полежати.

— Вибачте, можна я ляжу? З дороги…

— Ладно, — легко погодився маленький і різко підірвався з ліжка. Він підійшов до туалету і постукав у двері: — Риба, хорош, погужевался — і фатіт!

Звідти щось відповіли, та я не розчув, що саме. Двері розчинилися, з туалету нарешті вийшов горбун і незадоволено почав порпатись у своїх речах на ліжку. Маленький віддав йому піонерський салют і радісно прокричав:

— Смена сменє ідьот! — опісля повернувся до Журби: — Вишинскій, давай ниряй. Я — потом.

Журба пересів у крісло і поволі покотився в санвузол. Горбун вийшов із палати, продовжуючи щось бурчати собі під ніс. Я зняв чуні, посунув їх під ліжко, ліг, не розстеляючи, заплющив очі й притиснув руки до грудей. Але де там! Йосип, чи як там його, знову всівся в мене в ногах і затряс рукою, вхопивши мене за щиколотку. Тут я вже не втримався:

— Що таке?

— Нє гоні спать, Богдан. Ти шо, без вещей?

— Вони при вході. Я потім.

— Смотрі, штоб нє дьорнул нікто, тут глаз да глаз, — увічливо сказав він, а Журба щось підтакнув із туалету.

— Та нема там нічого.

— Што, даже поллітру нє взял на празнік?

— Не взяв.

— Ясно. В шашкі-шахмати іграєш?

— Ні.

— Тєбе пенальті. Надо било тєбя в первую здавать, — незадоволено промовив дідок і нарешті лишив мене у спокої.

Якось улітку ми пішли зі Степаном на танці до клубу в Головківці. Либонь то було незадовго до закінчення школи, коли танці були головною подією тижня, — вся молодь збиралася: себе показати і на дівчат подивитися. Тоді всі, від малого до великого, працювали на колгосп, а ми ще й на уроки ходили.

Після війни було голодно, — ніби нам мало було того, що коїлося навколо. Пам’ятаю, що їли ми тоді раз на день, десь увечері, але танці — то було святе. Мама спеціально прала мені білу сорочку, навіть дозволялось узяти батьків кушак, аби виглядати пристойно, родини не ганьбити.

Того разу Степан десь надибав пляшку самогону. Тоді його просто горілкою називали: казьонки в наших краях майже не було — дорого, та й навіщо? Тож ми ту пляшку випили десь біля клубу. І так налилися, що навіть на танці не потрапили. Пам’ятаю тільки, як удвох пленталися через поля, прямуючи додому, часом ригаючи обабіч дороги. Мені було так погано і так соромно перед батьками: і за сорочку, і за батьків кушак, що я його тоді десь загубив, повзаючи на колінах.

Наступного ранку, після того як отримав по сідницях, Степан свиснув із боку городу. Він приніс пляшку пива, та я твердо вирішив, що не питиму вже ніколи, тому він її сам вихлебтав. Казав, що полегшало, та я йому тоді не вірив, бо він виглядав жахливо.

Чи повірите ви, чи ні, та з тих пір я пив лічені рази. От на весіллі ковтнув трохи вина, бо всі навколо наполягали. Навіть Марія тоді випила більше. Її батько ще казав, що з молодим їхній родині пощастило, бо непитущий попався. І навіть підняв тост за це.

Зрозуміло, що довелося випити, коли Микита народився. Трохи там, трохи сям… Ще я ковтнув чарку коньяку, коли Ґаґарін у космос полетів, бо такого свята ніколи не бачив: усі вийшли на вулицю, співали пісень і танцювали. Тоді ми цілою педрадою в школі пили, і навіть я не втримався. Та крім того — зась!

Пригадуючи це, я непомітно заснув на тому ліжку і прокинувся від того, що сусід — той, що з багатьма іменами, як у Люцифера, — знову затряс мене за ногу. Я швидко висмикнув її й розтулив очі.

«Обед, зьома», — сказав мені сусід і щиро усміхнувся, показавши відсутність передніх зубів.

У палаті нікого, крім нас, не було. Поки я взувався, маленький дід швидко сходив до туалету і повернувся, наспівуючи: «Наш паровоз, вперьод лєті». Зайшов туди і я. Вузько, наче в потязі побував. Єдиний плюс — тут не трясло. Було чудово чути, як наспівує цей Йосип. Як там казали? «Будинок сімейного типу»? От і чути все, наче живеш у якомусь сімейному гуртожитку.

Я якомога тихіше зробив те, що треба, і подивився у