Читати книгу - "Калькуляція зірок"

сестри та Маргарет, у якої щойно народилася дитина. Я намагалася сісти, але руки Натаніеля занадто щільно тримали мене. — Коли вдарить? Метеор вдарив перед десятою. Але наскільки це був великий вибух? І яка глибина моря у тому місці… Мені потрібна карта і…

— Ельма. — Натаніель міцніше притиснув мене. — Ельма. Ш-ш… Ти не можеш нічого змінити.

— Але бабуся…

— Я знаю, золотко. Я знаю. Коли ми приїдемо до літака, ми зможемо вирішити…

Шокуючий удар вітру розтрощив вікна автомобіля. Він ревів і ревів, вібруючи крізь мої груди, як ракета, що залишає пусковий майданчик. Вібрація тиснула на мою шкіру, наповнюючи кожну частину тіла ревучими хвилями, а потім вторинними та третинними хвилями. Я чіплялася до Натаніеля, і він чіплявся за кермо, коли машина повзла до дороги.

Світ стогнав і ревів, і вітер вив крізь порожні віконні отвори кабіни.

Коли звук згас, машина опинилася наполовину на дорозі. Навколо нас дерева лежали на землі акуратними рядами, ніби їх поклав якийсь велетень. Лежали не всі, але ті, які залишилися стояти, були позбавлені снігу та будь-якого листя, що було на них.

Лобового скла просто не було. Бічне вікно водія лежало на нас у ламінованому аркуші захисної плівки. Я відштовхнула його, і Натаніель допоміг мені просунути його у двері. Кров сочилася з маленьких подряпин на обличчі та руках.

Він підвів руку до мого обличчя.

— Ти поранена. — Його голос звучав так, ніби він був під водою, і він нахмурився, коли почув себе.

— Ти також. — Мій власний голос теж був приглушеним. — Заклало середнє вухо?

Він кивнув і потер обличчя, розмазуючи кров червоною плівкою.

— Принаймні, ми не зможемо почути новини.

Я засміялася, бо іноді доводиться це робити, навіть коли справи зовсім не смішні. Потягнулася, щоб вимкнути радіо і зупинилася рукою на циферблаті.

Звуку не було. Це не було оглушенням від вибуху; радіо мовчало.

— Вони, мабуть, втратили вежу станції.

— Перевір, чи є інші станції. — Він поставив машину на нейтраль, і ми покотилися кілька футів. — Ні. Зачекай. Вибач. Далі нам доведеться іти пішки.

Навіть якщо автомобіль був у справному стані, на дорозі вниз лежало занадто багато дерев, щоб проїхати ще трохи. Але до літака було лише дві милі, і ми походили таку відстань іноді влітку. Можливо… можливо, ми все-таки змогли б дістатися до Чарлстона до удару припливної хвилі. Якщо з літаком буде все нормально. Якщо повітря буде чистим. Якщо у нас буде достатньо часу. Шанси були проти всіх цих умов, але що у нас залишалося, крім надії?

Ми вийшли з машини і пішли пішки.

* * *

Натаніель допомагав мені перелізати через стовбури дерев. Я ковзала у сльоті, коли зістрибувала, і якби він не тримав мою руку, я б приземлялася як мішок. Я намагалася поспішати, але якби я зламала шию чи навіть просто руку, це був би кінець.

Він скривився на танучий сніг.

— Температура підвищується.

— Можливо, я мала би спакувати купальник. — Я поплескала його руку, коли ми продовжували йти. Я намагалася бути хороброю, що допомогло би Натаніелю менше переживати за мене. В теорії.

Принаймні фізичне навантаження зробило своє, і я перестала тремтіти. Я не чула жодного пташиного співу, але не була впевнена, що це пов’язано з пошкодженням слуху чи тому, що вони не співали. Дорога була перекрита в більшості місць, але давала орієнтир — краще було залишатись поблизу неї, ніж намагатися пройти по покаліченій до невпізнання місцевості, і ми не могли дозволити собі загубитися. Посування йшло повільно, і навіть із теплим повітрям від вибуху ми не були одягнені для тривалого перебування на вулиці.

— Ти думаєш, що літак все ще буде там? — Порізи на обличчі Натаніеля припинили кровоточити, але кров і бруд надали йому майже піратського вигляду. Якби пірати носили твідові костюми.

Я вибрала шлях навколо крони дерева.

— За інших рівноцінних факторів літак знаходиться ближче, ніж місто, і…

На дорозі лежала рука. Жодного тіла. Просто гола рука. Вирвана з якогось плеча грубим і кривавим способом. Людина, мабуть, була дорослим самцем близько тридцяти років. Пальці делікатно вказували на небо.

— Боже. — Натаніель зупинився поруч зі мною.

Ми обоє не були гидливими, і недавні поштовхи створили свого роду серпанок оніміння. Я підійшла ближче до руки, а потім подивився на пагорб. Лише кілька дерев стояли, але їхні крони, навіть без листя, маскували простір за ними.

— Агов!!?

Натаніель обхопив долонями рот і закричав,

— Агов! Є хтось живий?

За винятком того, що вітер шелестів гілками, пагорб мовчав.

Я бачила гірші речі, ніж відірвана кінцівка, на фронті, коли нахиляла літак, щоб зробити віраж, і дивилася вниз. Це була не війна, але було навіть більше смертей. Поховання руки здавалося безрезультатним. І все-таки залишати її здавалося… неправильно.

Я пошукала руку Натаніеля.

— Барух даян хаємет…

Його шорсткий баритон приєднався до мого голосу. Наша молитва була малою за цього невідомого чоловіка, який, мабуть, не був євреєм, і великою за всіх людей, яких він уособлював. Мої батьки та тисячі, сотні тисяч людей, які померли сьогодні.

Тоді я нарешті почала плакати.

* * *

На дорогу до літака нам знадобилося чотири години. Зрозумійте, що влітку ми часто проходили цей маршрут приблизно за годину. Ніжні гори Пенсільванії були лише трохи більші, ніж пагорби.

Ця дорога була… важка.

Рука була не найгіршим, що ми бачили. Ми не стикалися ні з