Читати книгу - "Люба Елен із Бріджсвіла"

Так згодом говорила сама місіс Мітсвуд, усоте описуючи неприємний для неї момент, коли «їй як господині було нанесено разючий удар».

— Елен, — раптом із занепокоєнням спитала вона, тримаючи кришку й принюхуючись до пари, що виривалася з каструльки, — коли ми варили кашу, де ти брала коробку з пластівцями?

— В столі, бабусю, — незворушно відповіла Елен. — У такій великій залізній банці, на ній ще намальовані великі зелені літери і симпатичний песик.

— Боже мій, — простогнала місіс Мітсвуд. — Ми зварили собачу кашу! Доведеться вам удовольнитися омлетом і тостами. Добре, що запах здався мені підозрілим!

— От побачиш, люба! — сказала мама Велла. — Твоє небажання вчитися читати недобре пожартувало з бабусею, татом і мсьє Жілем.

— До речі, — зауважив всюдисущий мсьє Жіль, — літери ж не малюються, а пишуться, люба Елен.

— А ось і черговий шедевр нашої онуки, — додав містер Мітсвуд, підморгнувши при цьому всім дорослим.

Він, не встаючи, простягнув руку до полиці з книгами і взяв невеликий аркуш паперу, який пустив по колу на загальне розглядання.

Всі засміялися. Великими корявими літерами на ньому було написано:

«НА ВАЛОГІЙ ЗИМЛІ ДОПРЕ РАСТЕ МОРКВА».

Елен завовтузилася на стільці, а містер Мітсвуд пояснив:

— Це вони з бабусею студіювали книгу з огородництва, і наша грамотна міс вирішила зробити для себе виписки.

— М-м-да, дорога, — задумливо промовив тато Симон. — Тебе час серйозно готувати до школи, однак у цьому домі ні в кого немає часу зайнятися тобою!

І він задерикувато подивився на місіс Мітсвуд.

— Дозволю собі зазначити, дорогий зятю, — відразу ж парирувала та, — що кожен в цьому домі має свої обов’язки! Й Елен не настільки занедбана, як ти щойно намагався тут представити. А помилки… Що ж, у шість років ти сам писав грамотно?

Поки тривала ця суперечка, Елен потихеньку підвелася, підійшла до батька і непомітно витягла з його рук аркуш зі своїми кривучками. Потім віднесла його на кухню і порвала на дрібні шматочки. Тут її й застав мсьє Жіль.

— Ха, — сказав він, — гарний кінець для такого рукопису. Але ж ти не засмучуйся. Всі ми колись починали читати й писати. Над усіма нами, щоби злегка підохотити, шуткували родичі. — Ось, наприклад, був у мене такий випадок, — продовжував він. — Коли мені виповнилося шість років, як і тобі зараз, я приготував сюрприз для любої бабусі, зробив малюнок до дня народження. І, щоб вона його не побачила передчасно, зачинив двері своєї кімнати, а зі зворотного боку повісив саморобну табличку із жирним написом: «НЕВСХОДИТИ!». Знаєш, як сміялися мої родичи, і як гірко плакав я? З тих пір я намагаюся писати без помилок. Тому не ображайся, а вчись. Взагалі, ти мені подобаєшся, і мені здається, що ми станемо друзями.

— А я й не ображаюся, — гордо відповіла Елен. — І дружити з вами згодна. У мене ніколи не було друга — справжнього циркача.

Увечері всі члени родини і мсьє Жіль вийшли полюбуватися автомобілем. При світлі призахідного сонця на тлі зелених дерев і буйних трояндових кущів, що росли перед будинком, він виглядав пречудово. Елен з мамою та бабусею збирали свіжі букети для дому. Мсьє Жіль і містер Порксайд курили і тихо розмовляли. Містер Мітсвуд походжав навколо машини, тер пальцем фарбу на її боках, бив черевиком по шинах і обмацував сидіння. Нарешті, хитро поглянувши на мсьє Жіля і Симона, гордо відкрив дверцята і всівся за кермо.

— Любий, — занепокоєно промовила місіс Мітсвуд, — чи не хочеш ти сказати, що маєш намір проїхатися на цій… е-е-е… машині?

— Люба! — в свою чергу відізвався містер Мітсвуд. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти, але свого часу я був вельми непоганим шофером.

— Якраз саме це я й пам’ятаю! — парирувала місіс Мітсвуд. — Так само я пам’ятаю, як ти впав у канаву, їдучи в «Лендровері» мого дядечка містера Мердока Флеша! І як декілька місяців поспіль я відвідувала госпіталь у Портсмуті, де тебе успішно лікував шановний доктор Ваксі.

— Так, це досвідчений і тямущий лікар, — з ентузіазмом перевів розмову на улюблену тему своєї дружини містер Мітсвуд. — Ти пам’ятаєш, як віртуозно він накладав гіпс? Мені навіть іноді здавалося, що в нім пропав скульптор, з таким натхненням він працював над зламаною ногою.

— Тату! — сміючись сказала батькові Велла. — Виходь з машини, і не варто експериментувати над долею. Нехай мсьє Жіль і новий господар цієї «Редбебі» знають: якщо вони коли-небудь дадуть тобі ключі від машини, то матимуть справу зі мною.

І вона гордовито вклонилася у бік мсьє Жіля і Симона, які посміхалися.

Елен, яка слухала розмову дорослих, раптом закричала і застрибала:

— Вірно, матусю, машину звуть Редбебі! Ну гляньте! Це ж дійсно Редбебі — червона дитинка. Як же я сама не додумалася до цього?

— Дійсно, схоже, — зауважив мсьє Жіль.

Саме в цей час двоє хлопчиків зістрибнули з паркану просто до нашої компанії. Вони були худі й довгоногі, у обох — великі голови з коротко стриженим волоссям, тільки у одного волосся було рудим, а у другого — чорним. Рудого звали Семмі, а чорноволосого — Алексом. Звичайно, ви зрозуміли, що це були найкращі друзі Елен.

— Добрий вечір! — хором сказали хлопчики.

— Вітаємо! — у різнобій відповіли всі.

— Ми на тебе, Елен, чекали цілий день, — почав Семмі, скосивши очі на машину. — Чекали, чекали, а ти не йдеш! Ми й вирішили до тебе зайти, тим паче, що всі хлопчики розповідають про червону машину.

— Так, — сказав Алекс.

— Це не машина, а Редбебі, — відповіла Елен здивованим друзям.

— Не слухайте її, діти, вона жартує, як завжди, — пояснила мама Велла. — Це звичайне старе авто, яке купив досить несподівано для всіх наш тато.

Слово несподівано було