Читати книгу - "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"

Тож я підскочив до дверей і навіть встиг їх трохи відчинити і побачив, що ДЯДЬМІШ насправді не какає.

І з того часу машинка по вихідних днях ДЯДЬМІШ мене вже не цікавила. І це добре, бо після інтенсивного відкривання і закривання дверцят із «ТАКАННЯМИ» вони врешті-решт зламалися б, і тоді, напевно, розкрився б секрет, про який ДЯДЬМІШ і НЯНЯМАНЯ не воліли, щоб хтось дізнався.

Коли я вперше побачив, як кохаються ДЯДЬМІШ і НЯНЯМАНЯ, то, звичайно, не зрозумів, що вони роблять.

Для мене це була ще одна цікава річ, якою займаються дорослі і якої не роблять діти. Жодних асоціацій із чимось сороміцьким не було. Лише з чимось таємним. Так, тоді я відчував, що це ТАЄМНИЦЯ і що про неї не говорять.

НЯНЯМАНЯ і ДЯДЬМІШ займалися чимось незрузумілим. Я не дуже здивувався, оскільки дорослі робили багато незрозумілих речей. Я лише роздивлявся. Роздивлявся задрану НЯНЯМАНИНУ спідницю-кльош у великі голубі квіти, що накривала їй голову, роздивлявся її білу пухку попу і округлі стегна та литки. НЯНЯМАНЯ обперлася на спинку ДЯДЬМІШИНОГО металевого ліжка і флегматично дивилася на картинку над ліжком ДЯДЬМІШІ. Взагалі, НЯНЯМАНЯ мене не цікавила. Попа як попа. Мене більше цікавив ДЯДЬМІШ: ще минулого разу я бачив його бурякове яйце молодої курочки, а тепер це була палка сервелату, і він чомусь пхав її в білу попу НЯНЯМАНІ.

ДЯДЬМІШ і сам якось побагровів і набув кольору сервелату, він то запихав, то виймав свій сервелат і в такт гойданням повторював своє «Так! Так! Так!».

Нарешті ДЯДЬМІШІ набридло це і він втомлено поклав своє сервелатне лице на НЯНЯМАНИНУ спину і застогнав, посмикуючись, «Та-а-ак!»

ДЯДЬМІШ узяв свій сервелат у руки, протер клаптиком вафельного рушника, потім дав ще один шматочок НЯНЯМАНІ, вона міцно затисла його між ногами і, смішно перевалючись, пішла до туалету.

Згодом я ще не раз спостерігав цю сцену. І здається, за цей час не додалося жодної нової деталі. Лише змінювалися дві спідниці-кльош — одна з голубими квітами, друга — з маками. НЯНЯМАНЯ так само байдуже скляними очима роздивлялася картинку над ліжком.

Пізніше ДЯДЬМІШ і НЯНЯМАНЯ відгуляли весілля, зробили дитину і з’їхали. А може, й інакше — зробили дитину, відгуляли весілля і з’їхали.

А нам дісталася прохідна ДЯДЬМІШИНА кімната.

Найраніші спогади про неї — це коли вона з батьками повернулася з чергового закордонного відрядження. Її тато ІГАРЬОША був дипломатом, а дві кімнати в нашій комунальній квартирі — це все, що лишилося її мамі ІРЕНІ у спадок від батьків, репресованих лікарів, а їм — від цілого поверху експропрійованої в 1920-і роки квартири. Дід ІРЕНИ був відомим до революції і деякий час після революції лікарем-невропатологом.

У ІРЕНИНОЇ сім’ї спершу відібрали майже всю квартиру, залишивши їм одну прохідну кімнатку, а потім її батьків взагалі репресували, й ІРЕНКА залишилася жити в ній зі своєю старенькою бабусею, дружиною колись відомого невропатолога. Коли бабуся померла, сімнадцятирічна ІРЕНА швидко вискочила заміж за кмітливого сільського хлопця і прописала його у своїй прохідній кімнаті. Пробивний ІГАРЬОША (так його називала ІРЕНА) був комсомольським діячем, а потім і партійним. Згодом він відвоював ще одну кімнатку, потім закінчив у Москві дипломатичні курси і був «засланий» у закордонне відрядження.

Уся ця історія відбувалася до мого народження або в часи мого дитячого безпам’ятства, однак приїзд ІГАРЬОШІ-ІРЕНИ вніс інтригу в досить одноманітне, хоча й бурхливе життя нашої комунальної квартири.

По-перше, коли ІРЕНА виходила на кухню, відразу ж за нею вилазили зі своїх барлог усі представники жіночої половини квартири. Ще її бабуся — дружина знаменитого невропатолога — була знаною кулінаркою, а ІРЕНА мало того, що перейняла від неї всі секрети вишуканої польської кухні, ще й привезла з-за кордону різні незвичні рецепти, приправи і кухонне приладдя, яке здавалося совєцьким жінкам маленькими космічними приладами. ІРЕНА готувала блискавично швидко, і запах від її страв просто дурманив мізки всім мешканцям квартири.

По-друге, ІГАРЬОША-ІРЕНА сварилися не так, як усі. Якось по-загранічному. І це був довгий багатосерійний фільм. Як правило, кожна серія починалася з того, що ІРЕНА з ледь помітним польським акцентом делікатно робила зауваження ІГАРЬОШІ, який хоч і походив із села, однак абсолютно був позбавлений здорового ґлузду в побуті. Наприклад, міг витратити купу грошей на якусь побрякушку, зате двері в кімнату трималися на чесному слові. І коли ІРЕНА делікатно натякала на це, роздивляючись чергову фінтіклюшку, в яку він убухав купу грошей, той починав пінитися, як пральний порошок «Лотос», і ця словесна піна все наростала і наростала, доки ІРЕНА не збивала цю піну своїми спокійними, можливо навіть, дещо апатичними, але влучними аргументами щодо того, що його вчинок, м’яко кажучи, дитячий. Коли піна спадала, члени подружжя не розмовляли тиждень.

Але іноді ІРЕНА бувала не при гуморі. І тоді ритуал сварки набував іншого характеру. Наприклад, коли вона побачила, що ІГАРЬОША, зібравши попіл з їхнього старого каміна, поклав газету з ним на сімейну реліквію — старий, але такий рідний серцю ІРЕНІ килим замість того, щоб винести у смітник, вона підбігла до нього і загнала словесну сокирку прямісінько в тім’ячко. ІГАРЬОША спалахнув гнівом, почав бігати по квартирі з цією уявною сокиркою в голові, обзиваючи ІРЕНУ «казліхою»: «Ну що я такого зробив? Можна подумати! Поставив пакет із попелом на килим! Ну то й що? Невже треба починати через це сварку? От чому ти з самого ранку зіпсувала мені настрій?!» Тоді ІРЕНА у відповідь кричала «Сирун!». Після того вони не розмовляли три тижні.