Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

квадратних метри, ніж будинок. Його спорудили у 1926 році. Новий, щойно збудований, він виглядав значно краще. Тоді тут був ліс, а село було на тому місці, де зараз водосховище і дамба. У тому селі була навіть невеличка церква. Комуністи не встигли її зруйнувати. На село пустили воду, і церква втопилась. Під час засухи, коли в озері спадає рівень води, з’являється купол. Красиве й трохи нереальне видиво, коли над прозорою водяною гладінню здіймається церковний хрест. Здається навіть, що бачиш диво!

Тепер будинок обрисами нагадує старий молоток. Підлога провалилась, із прогнилих стін сиплеться штукатурка. Вікна пропускають вітер і воду. Три сходинки перед входом витесані з каменю, і завдяки цьому в будинок можна заходити сміливо. Щоправда, сходинки трохи похилені, та все ж… Взимку відпочивати тут неможливо. У Сіоні зазвичай холодно й дуже сніжно. Тому дев’ять-десять місяців на рік будинок стоїть порожнім, як і такі ж самі старі молотки по сусідству.

Хто лише не навідувався до цього подвір’я, кого тільки не бачив цей будинок! Колись давно тут побував навіть Мжаванадзе[3]. Ніби навіть сам Сталін мав приїздити. Навіть думали створити у Сіоні державну резиденцію, але потім чомусь обрали Шові. Що їм у тій Рачі потрібно? Хіба тут не краще? Поруч із Тбілісі, а штучне озеро прикрашає краєвид. Влітку, коли столиця топиться від спеки, тут вечорами прохолодно.

Популярність Сіоні підтверджує й те, що тут гостював навіть сам Діма Асатуров[4]. Тоді у подвір’ї влаштували великий бенкет. Ну а як вони могли розміститися всередині? В одній кімнаті спали Віра та Гівіко, в іншій була кухня.

Вишнева кісточка

Але повернімося на кухню, до чоловіка й дружини.

Ось що думає Гурам Дарчія: «Мабуть, так і треба! У Тбілісі паніка, в Руставі паніка, у Горі паніка, у Поті паніка і взагалі в усій Грузії паніка. Мабуть, у інших дачних селищах також паніка, але що відбувається в моїй родині? Чому вони такі спокійні? Може, то я передав куті меду, може, все, що я бачив у редакції, біля банкомата, на автозаправці та в магазинах, мені привиділося?»

— Віро! — оговтавшись, загорлав він. Жінка мовчки зайшла до кімнати, налила в чашку гарячої води з термоса, всипала до неї чаю, поклала на тарілку варення й сіла перед ним за стіл. Гурам Дарчія нервово спостерігав за рухами дружини.

— Війна почалась, а ти варення їси! — врешті сказав він. — Не хочеш поїхати додому? В Руставі, по ідеї, вони не підуть. Чого їм там треба? Вони зупиняться у Тбілісі, скинуть владу — і зупиняться.

Віра Кекелідзе відпила ковток чаю. В руці вона тримала великий шматок печива. Спокійним, вишуканим рухом занурила його в чай і насолоджувалася відчуттям, що його викликало в неї вишневе варення. В будь-якому разі вона намагалася дочекатись від розм’яклого печива бажання взаємодіяти зі смаковими рецепторами. В голові у Віри Кекелідзе крутилась одна нав’язлива ідея: їй захотілось, щоб істерика її чоловіка, спричинена важким нервовим розладом, сприймалась як випадково почутий інтимний катарсис із сусідньої кімнати.

— Чого мовчиш? Тут зустрічатимемо росіян? У цьому халаті їх зустрічатимеш? Щоб хтось зайшов у дім і пограбував нас? Ти цього хочеш? — не вгамовувався Дарчія.

— Буває ж так? Сваряться дружина з чоловіком. А ти сидиш у власному котеджі за маленьким сто­ликом, у якого відламана одна ніжка. І щоб він не впав, тримаєш його коліном і п’єш чай з варен­ням, — Віра, ніби нічого надзвичайного й не відбувалося, спокійно ще раз відпила трохи чаю і подивилась на чоловіка. Здивування на його обличчі наче медом лягало на її серце. Тому вона незворушно вела далі: — Заїдаєш його печивом і зовсім не цікавишся сімейною сценою в сусідів. Трапляється, звичайно, таке часто трапляється! Тому, — тут Віра Кекелідзе зупинилась, заправила волосся за вуха і продовжила, — це мене не стосується. Яке мені діло до сусідської сварки? Бабуся моя, Нінель Салія, полюбляла робити так: ішла туди, де сварилися, і неодмінно пхала свого носа з окулярами на ньому в чужу справу. Добре, що мене таке не цікавить. Та й взагалі я не схожа на свою бабусю. Ну а потім сусіди пересварилися. Молода, нашого віку дружина та її невдалий мужчина з кодовою назвою — чоловік. Буває… То що, я маю, на Вашу думку, встати й піти за цим хамлом? Ну, погляньте, погляньте… — звернулась вона до уявного глядача.

На чиєму ти боці?

Як я вже казав, він — чоловік, що тільки-но перетнув сорокарічну межу, з рідким волоссям, круглим лицем, подвійним підборіддям і живо­том, який з’явився без жодної на те причини. Якби він до того ж був приземкуватим, можна було б сказати, що він потворний, але високий зріст додавав йому величності. Та навіть з його рум’яними щоками, які стали такими від споживання коньяку, нема на що дивитись. Дванадцять років тому Гурам не був таким. Дванадцять років тому Гурам Дарчія мріяв про кар’єру регбіста. Та через два місяці після одруження отримав травму і покинув про це думати. Кажуть, регбісти рідко йдуть у журналістику, і всі справді здивувалися, коли він почав писати. Він обрав одну газету і писав три колонки до кожного номера.

Працюючи в газеті, він полюбив інші види спорту, і зараз вже не уявляє життя без футболу,