Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

Наприкінці дев’яностих Ґабо, якому діагностували рак лімфатичної системи (хоча від цієї хвороби він вилікувався), в останні п’ятнадцять років свого життя почав невмолимо слабнути.

У 1996 році, ще до того, як почались його проблеми зі здоров’ям, він опублікував книжку «Новина викрадення», одну з небагатьох своїх важливих публіцистичних праць, широко відому в світі; в ній йдеться про жахливі поневіряння групи впливових колумбійців, здебільшого журналістів, яких Пабло Ескобар взяв у заручники, намагаючись схилити колумбійський уряд відмовитись від угоди про видачу наркотрафікантів, яку той уклав зі Сполученими Штатами.

У 1998 році Ґабо частину грошей зі своєї Нобелівської премії витратив на те, щоб купити журнал «Камбіо», що належав його приятельці, і знову запустити його з новою командою репортерів і редакторів. У «Камбіо» він опублікував деякі зі своїх останніх публіцистичних творів, наприклад, портрети співачки з Барранкільї Шакіри та венесуельського каудильйо Уґо Чавеса. Врешті-решт журнал довелось закрити, та поки той існував, Ґабо насолоджувався процесом, радий знову з головою поринути в «найкраще на світі ремесло».

У цей же період, починаючи з 1995 року, Ґабо давав майстер-класи в Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса на підтримку нової латиноамериканської журналістики зі штаб-квартирою в Картахені-де-Індіас, що була створена з метою поширювати нові журналістські методи та заохочувати нову генерацію латиноамериканських журналістів. Під час однієї розмови в 1999 році Ґабо запросив мене стати одним з викладачів Фундації і описав майбутнє братство публіцистів і репортерів нашої півкулі як «чудову банду друзів», яка не тільки підвищить рівень латиноамериканської журналістики, а й зміцнить демократії на континенті.

За роки, що минули відтоді, тисячі журналістів пройшли через робітні та отримали нагороди Фундації, і багато з них завдячують своїм подальшим професійним успіхом «Фундації Ґабо», як зазвичай її називають. Дехто заснував журнали та портали, присвячені хроніці та журналістським розслідуванням, інші написали книжки; багатьом присуджені визначні премії. Безумовно, щось особливе є в тому, що одним з найбільш намацальних спадків автора, який є символом латиноамериканського літературного буму, є те, що він став хрещеним батьком нового латиноамериканського буму, цього разу журналістського. По смерті Ґабріеля Ґарсії Маркеса конгрес Колумбії прийняв закон про створення в його улюбленій Картахені-де-Індіас постійного «Центру Ґабо», який співпрацюватиме з його Фундацією, аби його журналістський доробок, разом із іншими його звершеннями, знали і передавали новим поколінням.

Джон Лі Андерсон,

8 липня 2018 року

Пам’яті Кармен Бальсельс

і Клавдіо Лопеса де Лямадрід

Ґабріель Ґарсія Маркес не раз повторював, що журналістика є «найкращим на світі ремеслом» і що він вважає себе радше журналістом, ніж письменником: «Насамперед я є журналістом. Усе життя був журналістом. Мої книжки — це книжки журналіста, навіть якщо це малопомітно».

Ця добірка з п’ятдесяти текстів Ґабріеля Ґарсії Маркеса, опублікованих в журналах і газетах між 1950 і 1987 рр., що були вибрані з монументального п’ятитомника «Журналістські праці», укладеного Жаком Жіляром, має на меті ознайомити читачів його белетристики із взірцями його роботи в газетах і журналах, що стали плодом ремесла, яке він завжди вважав основою своєї творчості. У багатьох цих текстах читачі його літературних творів почують знайомий голос і побачать, як у журналістській праці витворювався цей голос оповідача.

Ті, хто хочуть глибше зануритися в тему, мають в своєму розпорядженні дітище Жіляра, перевидане в Literatura Random House. В його передмовах вони знайдуть захопливе і глибоке тлумачення історичних та тематичних аспектів текстів і ремесла письменника. Як стверджує Жіляр, «журналістика Ґарсії Маркеса була в основному школою стилю і полягала в навчанні оригінальної риторики». У не призначеному для продажу виданні «Ґабо журналіст», опублікованому Фундацією на підтримку нової латиноамериканської журналістики і Національною радою на підтримку культури і мистецтв (Мексика), є інакша добірка, зроблена видатними колегами-журналістами, і детальна хронологія кар’єри письменника.

Хоча декотрі з його перших оповідань з’явилися в пресі раніше, ніж його замітки, журналістика була тим заняттям, яке дало змогу молодому Ґарсії Маркесу покинути вивчення права, почати писати для «Ель Універсаль» (Картахена) і в «Ель Еральдо» (Барранкілья) і в ролі кореспондента «Ель Еспектадор» (Богота) поїхати в Європу (куди його відправили подалі від гріха після конфлікту, спричиненого його першим великим репортажем про моряка, який став жертвою кораблетрощі). Повернувшись, він завдяки приятелю і колезі-журналісту Плінію Апулейо Мендосі продовжив свою журналістську працю у Венесуелі, в таких журналах, як «Еліте» та «Моменто», доки не переїхав до Нью-Йорка як кореспондент кубинської агенції «Пренса Латіна». Кілька місяців по тому він з дружиною Мерседес Барча і сином Родріґо переїздить до Мексики, де на якийсь час покине ремесло журналіста, аби засісти за написання роману «Сто років самотності», передісторія якого також викладена в одному з вибраних тут текстів, «Дім родини Буендія». Хоча його літературна праця займатиме більшу частину його часу, письменник завжди повертатиметься до свого захоплення журналістикою і навіть стане засновником шести видань, зокрема «Альтернатіви» і «Камбіо»: «Я хочу, аби мене пам’ятали не як автора «Ста років самотності» чи лауреата Нобелівської премії, а як газетяра».

«Скандал сторіччя» поіменовано за назвою великого, центрального в цій антології, репортажу, надісланого з Риму та опублікованого в тринадцяти послідовних випусках «Ель Еспектадор» (Богота) у вересні 1955 року. В цих двох словах ми бачимо і газетний заголовок, і перебільшення, що тяжіє до літератури. Підзаголовок вже є перлиною з підписом автора: «Покійна Вільма Монтезі обходить світ».

Серед текстів є газетні замітки, колонки, коментарі, хроніки, репортажі, редакційні статті та портрети. Читач також знайде кілька літературних текстів, опублікованих в пресі чи в літературних журналах.

Критерій відбору був особистим, і я намагався уникнути будь-якої академічної, стилістичної чи історичної категоризації. Як читач і редактор Ґарсії Маркеса, я вибирав тексти, де латентно присутнє це наративне розходження між журналістикою та літературою, де шви реальності розлазяться через його нестримний наративний імпульс, даруючи читачам можливість ще раз насолодитись творчістю «оповідача історій», яким був Ґарсія Маркес.