Читати книгу - "Люди в гніздах"

Ключі — ключниці. Що ж, це принаймні звучить і читається логічно. Наша Наталія опинилася в ситуації, подібній до тієї, з якої шукала вихід героїня відомого радянського фільму. Цікаво, чи думали про таке, дивлячись це кіно потім, у наступному столітті, її нащадки? Насправді ж існували дві обставини, що відрізняли одну ситуацію від другої. Перша з них грала на користь ошалілому чоловіку: шукати полонену не приїхала б ані поліція, ані швидка допомога, ані романтичний блондин на віслюку (хм-хм! чи не знову цей білявий жевжик з Лубенщини?). Друга мала виразно протилежний полюс. Хутір серед ланів і лісів на березі Ворскли в кобеляцькому передмісті не передбачав урвищ за вікном і гірських серпантинних шляхів за ворітьми, тобто жодних перешкод для втечі, взагалі! Саме ця обставина й стала вирішальною.

Наталія, покричавши щось необов’язкове та погрюкавши для порядку в замкнені ззовні двері, рішуче сіла на стілець. Рішуче зітхнула. І рішуче не стала чекати ранку. Шкода, що не було можливості забрати з собою ляльки. Але то таке. Вона відчинила вікно, перелізла, зістрибнула та пішла не озираючись у місячну й квітучу центральноукраїнську ніч. Хутір не світив їй услід морквами чи олійними цяточками. Білі стіні будівель фосфорували, повертали місяцеві його промені, ніби відмовлялися приймати від нього хабаря. Можна було би порівняти це з котячими очима, але кіт тієї миті спав якнайбайдужіше.

Вирушила Наталія до тієї-таки Полтави й відкрила там якесь місце, де можна попоїсти. Наприклад, кав’ярню чи чайну.

Що ж до її чоловіка, то він, виявивши втечу, не повторив помилки Гуґо Баскервіля й не спорядив погоні. Натомість одружився з ключницею. Усе вляглося, вона продовжувала штампувати варення, а для нищення його надмірних запасів виписували онука Олега з Києва, Харкова чи де він тоді був. «Живемъ въ хати, а не во флигели, въ послѣднемъ живуть курчата и каченята» — робила ключниця приписку до новочоловікового листа Олегу. Вертикально, на полях.

 Російська імперія, Російська республіка, УНР, Південь Росії, СРСР, УСРР

[1899 р.]

— Устименко забороняв своїм дітям розмовляти українською.

— Ба, а чому?

— Щоб у житті легше було. Щоб коли десь учитимуться, матимуть посаду, могли говорити російською і не мали українського акценту.

— ???

— Ну, ось так.

— Дивно, чого це він?

— Не знаю.

— Не можу я зрозуміти такого підходу.

— Кажу ж, нічого більш не знаю, відчепися. Все одно ніхто його не слухався.

Нікому в родині це не заважало мати «самостійницькі» сентименти, читати «Кобзаря» в російській транслітерації (його вдало обміняють на їжу під час Другої світової), тримати картину, на якій гарна жінка у вінку патетично прагнула розірвати кайдани. А ця гарна жінка, своєю чергою, не заперечувала, аби в кількадесятилітньому родинному білінгвізмі російську вважали «офіційнішою», не перешкоджала багатьом з родини воювати за білих. Що, продовжуючи вервечку, знов-таки не завадило ні доньці Устименка, Марії Леонідівні, ані вже її доньці, Валі, до кінця життя бути переконаними в єдиноправильності полтавського діалекту, наполягати, що треба казати не мені, а міні та мрійливо ностальгувати за пом’якшеним ль. Його світлість ясновельможний пан гетьман Павло Скоропадський таки невипадково панував над цими людьми…

На момент початку Подій родина розсипалася, розсіялася та досить зручно розсілася. Дядя Вадя, тьотя Ладзя, нескінченні Олександри обох статей, Ростислав, тьотя Капітоліна, тьотя Леоніда, Марія, Леонід… А ще ж чийсь чоловік на прізвище Головко-Головатий, куди ж без нього, певно, нащадка отамана, викресленого нетремтливою рукою Пантелеймона Куліша з відомого вірша…

Тьотя Капітоліна вчить маленьку Валю грати на піаніно, а її брата Олега — французької. Ходить із нагаєм і в папасі — вона вчилась у Смольному, їй можна! Один із Олександрів за столом наливає собі з власної пляшчини медичний спирт і розводить водою: «Шановні! Це набагато краще для здоров’я, ніж та вбивча мішанина, яку п’єте ви. Я лікар, я знаю! Взагалі, Валічко, ніколи не будь лікаркою, це так тяжко, це той випадок, коли знання справді примножують печалі!». За столом не вистачає ще якого-небудь художника, що пояснив би Валиному братові Олегу, чому йому не варто ставати малярем. Відтак, це подається просто як факт, — тож і брата, й сестру відправлять учитися на хіміків. На них усіх-усіх із фотографії дивиться вже старий ревнивець Леонід Устименко. Дивиться суворо і злісно, лиш ніхто-ніхто на нього не звертає уваги. Навіть ключниця врешті-решт каже йому:

— Що ти всівся? Посунься, мені нема де варення поставити! Так, забула рік написать. Урожай 1917 року!

[1917 р.]

Із листа брата до Марії Леонідівни Крамаренко (в дівоцтві Устименко)

(…) Коли я прочитав перше речення твого листа, широко розплющив одне око, а після другого речення витріщив обидва. Ніяк не збагну, чого хорошого чекаєш ти від революції, про яку «усмішку долі» пишеш. Я добре надивився на звільнений і вільнолюбний народ наш. Днями мав справу з селянами, які рішуче відмовилися висувати кандидатів у судді через те, що суд як такий — «паньска видумка». Також я гадаю, Маріє, тобі не варто давати синові музичну освіту, про яку ти писала. В обставинах перемоги демократії вона йому не знадобиться.

Та що це ми все про дітей, про сестер, братів, тіток, а про чоловіка й забули! Чоловіком Марії Леонідівни, доньки втікачки Наталії, став інженер-хімік Олексій Іванович Крамаренко, родом з Єлисаветграда. Нашорошена зачіска, закручені догори вуса, що згодом переростуть у гітлерівські «лапки». Кирпатий ніс. Позаду і попереду Харківський технологічний інститут, книжки, карти, вино, вірші, жінки, гойдалка почерку, кераміка, скло, запуск заводів, кафедри, Київ, Буди, Часів Яр, Ізюм, Кам’янець, Харків, переїзди, скандали з начальством… Людина, настільки повна свого часу, що новий час у неї просто не влізе.

Брату Марії Леонідівни, Миколі, цей шлюб сподобався. На підтвердження цього він утік із сестрою Олексія Івановича,