Читати книгу - "Сакура"

- Кьоко-сан! - Голос його зазвучав неприродно урочисто, i, може, тому вiн ще раз повторив: - Кьоко-сан! Я давно вже хотiв сказати...

Повернула до нього красиво окреслену голову, очi сяйнули:

- Я здогадуюсь, Окуно-сан... Але ж нас роздiляє,., Тепер я можу не таїтись - нас роздiляє гасло: "Неба i сонця!"

Зараз, почувши девiз пiдпiльникiв, Окуно Тадасi не здригнувся, поглянув на молоду жiнку з нiжнiстю, теплотою й довiрою.

- Я багато думав про це,- сказав неквапно,- особливо пiсля тiєї розмови... Я шукаю стежки до вас. Неба i сонця!

Кьоко тихо промовила:

- Кожен iз нас має право прилучати iнших. А в боротьбi з Унiкумом такий iнженер, як ви, Окуно-сан...

- Що потрiбно, щоб стати до ваших лав?

- Насамперед чеснiсть i вiдданiсть.

- Кьоко-сан, адже ми...

- Так, я вiрю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам свiту, вимовляючи наш девiз: "Неба i сонця!"

Схиляючись у поклонi, Окуно Тадасi притуляв долонi рук до колiн i при тому казав:

- Неба i сонця! Неба i сонця! Неба i сонця! Неба i сонця!

Подивилися одне одному в очi, i це вже були погляди спiльникiв, товаришiв по боротьбi.

- Тепер ви наш, Окуно-сан, - промовила Кьоко. - Вiтаю вас. Незабаром одержите завдання.

- Ви ще побачите, переконаєтесь... - пересохлими губами шепотiв Окуно, опускаючись на циновку бiля її нiг. Якесь нове, досi незнане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Ранiше вiн жив тiльки для себе, тепер житиме для Кьоко, Мiки, для всiх!

- Хочеш - покажу тобi Токiо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан, була ж дитиною, коли... цей злощасний Унiкум...

- Так, мiсто менi наче снилось. - Кьоко, все ще стоячи, поклала долоню йому на голову. - Ми пiдемо. Але не зараз...

- Завтра?

- Згода, пiдемо завтра. А тепер - до побачення... Окуно виходив i дивувався сам собi: i саке* не пив, а наче п'яний.

______________ * Рисова горiлка (яп.).

Вони оглядали мiсто з височенної ажурної вежi, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Пiднялися лiфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, i перед їхнiми здивованими очима постала безмежна панорама Токiо, химерно помережана гiрляндами електричних вогнiв. Багатобарвнi реклами, наче зорянi скупчення, мигали, мiнилися i то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради запрудженi автобусами, легковими автомашинами. Транспортнi потоки слухняно зупинялися перед червоним свiтлом i енергiйно рушали, коли з'являлось зелене.

Окуно дав Кьоко бiнокля.

- Подивись.

Кьоко довго приглядалася, потiм опустила бiнокля й зiтхнула:

- Ї в поїздах нiкого нема... I в автобусах... Анiкогiсiнько, жодної живої душi!

- Так, мiсто зовсiм безлюдне.

- То навiщо ж вiн пiдтримує увесь оцей рух? Який в цьому сенс?

- Не знаю, Кьоко-сан.

- Якась безглузда гра, маскарад. Мертве мiсто... Я бiльше не можу, Окуно-сан...

Вулицею мчали автомашини, та Окуно i Кьоко вирiшили й назад добиратися пiшки. Iшли мовчазнi, пригнiченi, наче з похорону.

Вулицi повнилися шумом шин, вуркотанням моторiв, але всi цi звуки тiльки посилювали враження мертвої тишi, що налягла на велетенське мiсто. Безлюддя - ось що гнiтило!

Бiля Отанi-готелю Кьоко зупинилася. Велика споруда була вщерть залита яскравим свiтлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко чомусь закортiло походити по цьому килиму, вiдчути його м'якiсть.

Прозорi дверi самi розсунулися перед ними. Та як тiльки Кьоко i Окуно зайшли всередину, їх зненацька оглушив голос динамiка:

- Хто посмiв iгнорувати заборону? Покажiть картки!

Скрипучий нелюдський голос наче вразив їх шротом.

- Тiкай, - шепнув Окуно, - мерщiй...

Кьоко кинулась до дверей, вони пропустили, i її тiнь майнула по круглому пiд'їзду вниз.

- Картку!

Рука Окуно Тадасi вже шарпнулася до кишенi, та в останню мить вiн вiдсмикнув її. "Покарання неминуче й тяжке. А в респiраторi - хiба пiзнають? Тiкати, тiкати!.."

Кинувся вслiд за Кьоко, та прозорi дверi вже були заблокованi. Ударив плечем - бiль обпiк його, а дверi й не зрушились.

- Спроба втекти обтяжує провину!

Динамiки обстрiлювали його з усiх бокiв. А вiн гарячково обмацував поглядом стiни: де вимикається свiтло? Побiг до лiфта - тут дверi послужливо вiдчинилися, i вiн мало не вскочив до кабiни. Це ж пастка, пастка! Сховався в тiнь за чотиригранною колоною, притулився до неї спиною, завмер.

Шалено калатало серце, йому не вистачало повiтря. Часу мало, зовсiм мало. Кiлька хвилин - i прибуде залiзна команда... Роботи нещаднi. Може сходами вгору? На дах? Безвихiдь, безвихiдь... А фотоелемент не помiчає, бо тiнь. Триматися тiнi... тiнi...

Тiльки тодi, коли почувся рев двигунiв вертольота, а бiля пiд'їзду загрюкала страхiтлива танкетка, Окуно вирiшив нарештi, куди тiкати. В сад! Адже бiля цього готелю - сад, i, здається, на виходi до саду дверi не автоматичнi.

- Стiй! Злочин...

Окуно уже вскочив у вузький напiвтемний прохiд, перебiг хол, а ось i вихiд! Штовхнув дверi й опинився на площадцi, всипанiй гравiєм.

Сад освiтлений, але вiд кущiв i дерев пролягли чорнi тiнi - тут можна сховатись! Злочин? Який злочин? Чому злочин? Адже якщо радiацiя... Йому ж самому...

Упав пiд кущем побiля струмка, вiдчув, як тiло сприймає тепло нагрiтої за день землi. Трава теж була тепла, сонно плюскотiв струмок. Це потроху втихомирювало серце. Окуно Тадасi стежив за гострими зблисками лiхтарiв у холi готелю й мiркував, що ж дiяти далi. Дверi в сад вони, безперечно, швидко знайдуть, i тодi...

Нараз вiн згадав, що колись, ще маленьким, бачив тут металевих коней...

Пiдвiвся й, ховаючись у тiнi, подався в глиб саду. Зняв респiратора, кинув у траву.

Ось бронзовий кiнь iз стригунцем - пiднятi голови, нашорошенi вуха, пiднятi хвости. Тварини наче стривожились тим, що тут вiдбувається,- з усiх бокiв гострi ножi синюватого свiтла панахають сутiнки, чути важке гупання металевих нiг. Одним ривком Окуно скочив на бронзового коня, правою рукою вхопився за гриву, лiву вiдставив убiк i в такiй позi закляк, наче й вiн вилитий iз бронзи.

Роботи нишпорили по саду мовчки. Окуно бачив, як один з них нахилився й пiдняв з