Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Думки Риндіна, уривчасті й безладні, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може ні на чому зосередитися. Проте в такому стані мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чіткою й ясною. І ці думки весь час поверталися до головного, — до покажчика швидкості, яка невпинно наростала і звільнювала астроплан від могутньої сили земного тяжіння. Стрілка покажчика повільно посувається повз позначку “11,0”… тепер лишаються тільки десяті частки кілометра, тільки сотні метрів… Чи не уповільниться тут прискорення?.. Ні, стрілка рухається все так само рівно… Позначка “11,3” пройдена… Зараз… зараз… Ось вона, вирішальна помітка “11,5”! Є космічна швидкість, її досягнуто!

І тієї ж миті Риндін відчув, як його тіло рвонулося вперед, затримуване тільки широкими ременями, якими він був прикріплений до крісла. М’які подушки ніби одразу стали більш пружними, наче в них звільнилися несподівано тугі пружини. Вони виштовхували тіло Риндіна з крісла. Стрілка покажчика швидкості вже не рухалася далі праворуч. Вона завмерла на позначці “11,5”. Автоматичний устрій працював бездоганно. Ракетні двигуни вимкнулися. Зникла помітна вібрація, яка свідчила досі про їх напружену працю. І все тіло звільнилося від тягаря, який давив. Риндін відчув, як легко й вільно стало дихати. Він спробував спертися вигідніше на ручку крісла і відчув, що м’які подушки відштовхнули його вгору.

Виходить, — уже невагомість? Тоді треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися… Адже ж можуть з’явитися дуже неприємні відчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедиції, незважаючи на полегшуючу дію вжитих ними перед стартом спеціальних препаратів…

Микола Петрович повільно й акуратно розстебнув замок широких ременів, що прикріпляли його до крісла, і сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крісло у відповідь підступно відкинуло його від себе у повітря. Він хотів ухопитися за ручки і не встиг, його руки промахнулися в різкому русі. Крісло раптом опинилося навіть не внизу, а десь збоку — і продовжувало віддалятися вбік і вгору. Каюта повільно поверталась навколо Миколи Петровича, що висів у повітрі. Ні, виявляється, з усім цим не так легко освоїтися!

Здавалося з цілковитою очевидністю, що він, Риндін, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в’язкому і в той же час пружному повітрі. А каюта разом з усім обладнанням все так само повільно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однією стіною на Миколу Петровича. Пульт керування з кріслом, що стояло перед ним, був уже збоку і внизу. Потім він разом з усією каютою поплив убік.

— Ні, це просто-таки забавно! — вихопилося у Миколи Петровича.

Певна річ, в усьому цьому не могло бути нічого несподіваного ні для академіка Риндіна, ні для його супутників. Вони були підготовлені до явищ невагомості. Але одне діло — теоретичне уявлення, і зовсім інше — фізичне відчуття. Риндін чудово знав — теоретично! — як буде поводитися за умов невагомості його тіло і якою своєрідною буде поведінка всіх речей в кораблі. Все було саме так, як передбачалося. Проте орієнтуватися на практиці і керувати своїми рухами виявилося неймовірно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподівані наслідки. Складніше за все було освоїтися з парадоксальним відчуттям “верху” і “низу”.

“Верх” кожної миті був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а “низ” — там, де лишалися ноги. Позначалися земні звички. І неможливо було примусити себе відчути власні повороти і зміни пози. В усіх випадках здавалося, що тіло лишається нерухомим, а навколо обертаються і переміщаються стіни каюти і її обладнання. Помах рукою направо — і вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього ніби навалювалася ліва стіна. Помах рукою в інший бік — і знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямі…

“Гаразд, починаємо освоюватись!” — вирішив Риндін, посміюючись з самого себе.

Він підтягнувся до найближчої стіни каюти (чи, вірніше, примусив, як здавалося, її повернутися і наблизитися до себе). Тут він міцно схопився за одну з численних шкіряних петель, вроблених в ній. Його тіло від різкого руху вдарилося об стіну, — і в цю хвилину академік Риндін по заслузі оцінив передбачливість варшавських учених, конструкторів внутрішнього обладнання астроплана. Стіни й стеля каюти були оббиті м’яким, пружним матеріалом. Коли б не це, — на боці Миколи Петровича виник би порядний синець від удару об стіну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повітрі і повиснув, як здавалося, під пультом. Мабуть, для стороннього спостерігача це була дуже дивовижна поза, — чи то він повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному стані уздовж бокової стіни каюти. Проте Риндін не помічав цього, йому було цілком зручно, доки не псували справу різкі нерозраховані рухи.

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи ніяких рухів і ні на що не опираючись. Лише однією рукою він тримався за шкіряну петлю в стіні. Весь міжпланетний корабель наче спинився в просторі, завмер у цілковитому спокої, — ані найменшої вібрації, відчуття абсолютної нерухомості!

Микола Петрович уперше весело посміхнувся; невагомість виявлялася страшенно цікавою! А як там товариші? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навіть не рушили з місць. Ай, він зовсім забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висів над ним. Не випускаючи шкіряної петлі з лівої руки, Риндін потягнувся правою до пульта і включив гучномовний телефон. І зразу ж таки пульт хитнувся і поплив убік, хоча звичайно насправді відштовхнувся від нього сам Микола Петрович. Знову ілюзія через невагомість!

Начальник експедиції голосно промовив:

— Можна залишити гамаки, товариші! Все гаразд. Ми — в міжпланетному просторі!

Розділ другий,

який обриває, на жаль, розповідь про політ астроплана для того, щоб викласти читачам зміст історичної доповіді академіка Риндіна в московському Палаці Рад і ознайомити їх з причинами і метою міжпланетної подорожі радянських вчених на Венеру.

Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала