Читати книгу - "Дві Вежі"

молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи — втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.

— Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леголас і Гімлі.

— Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!

— Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, — сказав Гімлі. — Ми стараємося недарма. Чудово!

— Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, — зітхнув Леголас. — Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив'язі, немов худобу…

Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини [15] Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.

— Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, — сказав Леголас.

— Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться, — заперечив Гімлі.

— Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок…

— А як ми вночі знайдемо сліди?

— Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, — наполягав Леголас.

— Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, - сказав Арагорн. — Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.

— Було б необачно покладатися на це, — зауважив Гімлі. — Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?

— Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, — сказав Леголас. — А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…

— Послухайте-но, — розсердився Гімлі. — Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…

— Куди не кинь — то все клин, — сказав Слідопит. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти ведеш нас, — відповів Гімлі, - ти найдосвідченіший серед нас. Тобі й вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леголас. — Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.

— Дарма ви на мене покладаєтесь, — похмуро промовив Арагорн. — 3 тих пір, як ми пропливли повз Кам'яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…

Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.

— Йти не можна, — сказав він нарешті. - 3 двох лих гірше — не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] — тоді інша справа, але він зараз у першій чверті, сходить пізно і світить слабко.

— До того ж ще й небо вкрите хмарами, — додав Гімлі. — Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітильник тільки Фродо…

— Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, — сказав Арагорн. — У нього в руках доля Середзем'я. Нам випала лише мала частка великої справи. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.

Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.

— Вони дуже, дуже далеко, — стурбовано шепнув він Арагорну. Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:

— Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…

— Ще темно, — пробурмотів Гімлі, підводячись. — Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.

— Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…

— Коли очі безпорадні, використуємо вуха, — сказав Арагорн. — Під орками земля стогне…

Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.

— Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит — схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!

— Тоді йдемо, — сказав Леголас.

Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці — маленький шматочок зазвичай з'їдали [17] на бігу — підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.

Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше — грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І ще ані душі. Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам'ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.

Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь-ледь, і зорі тонули у хмарах.

— Скільки часу згаяно на