Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

«Язичник, угум-с. Із такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собі гідний об’єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголік. Горю на роботі». Воно коротко гигикає і знову підморгує. «Я продовжу, о’кей? Хто б іще, крім язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксі? Тьху. А, крім цього, хто задивляється на бабів? Іде собі дівчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чіпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усі свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловіче створіння? Ти думав про постіль. Де ж тобі було доглядіти за своєчасним вкладанням аркушів та роботою апарата. Ти собі дозволяв грішні думки та грішні вчинки». Я мовчав. «І, як сам, мабуть, розумієш, з мого боку було б гріхом не скористатися цією ситуацією. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних маніпулювань».

Я думаю: може, сказати йому «відчепися», тричі, й воно щезне. «А ще можна перехреститися, тричі, люди кажуть, що допомага, — знову підморгує воно. — А ще є часник, срібні кулі й осиковий кілок». Рохкає від сміху. «Мені здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?» Воно мене злить. «Зад не прилипнув до клейонки?» — суворо питаю я. «Ні. Не турбуйся так, це негативно впливає на колір обличчя. Нічого до мене не приліпилося. А знаєш чому? Можу розповісти. Ти ж нікуди не поспішаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобі таке, га? Віриш у матеріалізацію думок? Звісно, можна уявити собі все, навіть більше, але що тут буде справжнім? Бо щось із нас справді існує, а щось — навпаки. Як ти думаєш, що є реальнішим, мій хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?»

Я заплющив очі. «Досить балачок», — сказало воно, добряче нареготавшись. «Тобі пригадалося, що сьогодні ти затримуєшся на роботі. То чому твій кар’єрний годинник не подає тобі сигналів? Чи сьогодні в тебе щось із вухами? Ти стережися, на вулиці лютує грип. На щастя, в тебе є я, і я тобі допоможу. Треба діяти, вже настав час, звісно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп’ютері є матеріали, які тобі конче необхідні для швидкісного підйому службовою драбиною. І цей дехто піде з роботи вчасно, а пароль на вхід до комп’ютера можна легко дізнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобі мої підказки? Мені здається, що це віртуозно. Великі світу цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати від мене влучні поради. А тобі це далося тільки тому, що ти мені сподобався, у тобі я побачив таке, що дуже мене зацікавило. Перспективу! Чи ти взагалі здатен зрозуміти, яке тобі привалило щастя? Ти — обраний, любчику, тобі поталанило».

У мене розколювалася голова. Може, справді підхопив грип? Воно гойдає ніжкою. «В тебе сьогодні є всі шанси, можливості та права отримати належне місце під сонцем. Згадай, як ми йшли, скільки ти витримував, благав про щасливий кінець. Ось уже й він! І тільки тупа, обмежена істота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрі ніколи й нікому не давали душевного полегшення, може дозволити собі цим не скористатися. Життя — це як гра в лото. Ти маєш порожню картку із зазначеними на ній числами та бездонну бочку, куди час від часу встромляєш руку з надією на виграшне число, яке б збіглося з цифрами, намальованими на твоїй картці. Як вважаєш, чи часто випадає потрібна цифра? Скільки там іще може бути „9“, як оце випало сьогодні, га?» «А-а-а-а-а». «Чого волаєш, як кіт кастрований? Ото нажеруться зрання, і день весело в них іде. Працівнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них і страждає». Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчіркою витирає бруд на тому самому місці, де тільки-но сиділо воно. Воно щезло. Ганчірка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука — продовження цієї скатертини. Огидно. «А може то не „9“, а „6“?» — питаю я сам у себе. «Вали звідси, всівся, наче буржуй, тільки про себе й думає, що йому — люди, люди йому — гниди. Вставай давай, у нас — перерва», — каже червона рука. І я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це — робочий клас, гегемон, пролетаріат, правий був дідусь Маркс, ох і правий.

«Тебе шукала Гітлєрша, бігала тут, наче скажений собака, бовкала про якісь недороблені матеріали, руками книжки з полиць збивала», — каже Ігорко, коли я заходжу до нашого кабінету. «В тебе часом не розпочалася зіркова хвороба після оглядин у біг боса, га?»

Він упізнає мене за ходою, не відволікаючись від свого комп’ютера. «Дістав ти. Скажи краще, що ти робиш», — питаю я. «Звіт клепаю, мать його. Цікаво, чи є матір у звіту? Мабуть, є, мабуть, це довідка», — розмірковує Ігорко. «За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побільше. Може, потім допоможеш? Щось мені підказує, що я працював набагато більше, ніж пригадалося. З пам’яттю щось не те». Я посміхаюся. Авжеж, блін. Ігорко — роботоголік. Новий анекдот. Він не цим славетний. «А Степан чим там займається?» Степан сидить у своєму кабінеті, швидко працює за комп’ютером. Злився з роботою в екстазі, маестро. «А, мабуть, так. Звідки мені знати? Мені його турботи ні до чого, свого клопоту більш ніж потрібно», — каже Ігор. «А потім — так він нам і скаже, ага, наставляй вуха».

На моєму посту біля ксерокса нікого немає. Тому я спокійно роблю копії, вкладаю їх у теку, потім заношу до кабінету Варвари, її, на моє щастя, немає на місці. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок підлеглих від керівників. Менших керівників від більших. Більших від найбільших. «Строче воно, строче, прогнутися хоче», — каже віршика Ігорко, показуючи на Степана. В них спільна приймальня. Двері відкриті. Щоб спілкуватися?

Ні, щоб пильнувати. «На обід не виходив, працює, аж із вух полум’я вилітає». Я дивлюся, як на столі з’являється число «9» або «6». Хутко озираюся, Ігор нічого не помічає, він розглядає